«ЯК НЕПРИСТОЙНО КРИМУ БЕЗ ТАТАР…»
...Улочками кривыми
в горы дышал и лез.
Думал о Крыме: чей ты,
кровью чужой разбавленный?
Чьи у тебя мечети,
Прозвища и развалины?
..Люди – на пляж, я – с пляжа,
там у лесов и скал,
«Где же татары?» – спрашивал,
все я татар искал....
Шел, где паслись отары,
Желтую пыль топтал.
«Где ж вы, – кричал, – татары?»
Нет никаких татар...
Родина оптом, так сказать,
Отнята и подарена, –
И на земле татарской
Ни одного татарина.
Тоді, в далекі 70-ти роки минулого століття, ці строки були викликом та образою для влади, і подвигом для того, хто наважувався їх сказати. Не кожен міг сказати вголос таке, а Б.Чичибабін зміг.
Борис Олексійович Чичибабін (псевдонім — прізвище матері, за паспортом — Полушин), народився 9 січня 1923 р. у м. Кременчук, поет.
До 1930 р. родина проживала в Кіровограді, потім у селищі Рогань поблизу Харкова.
У шкільні роки відвідував літературний гурток, публікував свої вірші у шкільній та міській газетах під псевдонімом Борис-рифмач.
Більшу частину життя поет прожив у Харкові.
Протягом трьох десятиліть був одним із найвідоміших та найулюбленіших представників творчої інтелігенції міста (1950-і - 1980-і роки). Його псевдонім взято на честь двоюрідного діда з боку матері, академіка Олексія Євгеновича Чичибабіна, видатного вченого в галузі органічної хімії та одного з перших радянських «неповернених».
У 1945 р. вступив на філологічний факультет ХДУ, але вже у червні 1946 р. Чичибабіна заарештували й засудили за «антирадянську агітацію». Після майже дворічного слідства (по березень 1948 року, коли перебував у Луб’янці, Бутирській і Лефортовській в’язницях), Чичибабіна відправили для відбування п’ятирічного строку у Вятлаг Кіровської області.
У в'язниці Чічібабін написав «Червоні помідори», а у таборі — «Махорку», два яскраві зразки «тюремної лірики».
1951 рік — повернувся у Харків, працював різноробом, підсобним працівником сцени в театрі, потім закінчив бухгалтерські курси і влаштувався за спеціальністю в домоуправління, потім у вантажний автотаксомоторний парк.
У 50-ті роки після повернення з таборів намічаються основні теми поезії Чичибабіна. На початку 60-х, на хвилі масового захоплення поезією, Чичибабін з успіхом читає вірші на поетичних вечорах, веде літературну студію. З друку виходять чотири збірки його віршів. У 1958 році з’являється перша публікація поета в московському журналі «Знамя» (під прізвищем Полушин). У Харкові в маленькій кімнатці Чичибабіна на горищі збираються любителі поезії.
У 1963 році виходять друком дві перші збірки віршів Чичибабіна. У Москві видається «Молодість», у Харкові — «Мороз і сонце».
У січні 1964 р. Чичибабіну доручають керівництво літературною студією при БК працівників зв’язку, яку через два роки на негласну вимогу КДБ, розігнали.
У 1965 р. у Харкові виходить збірка «Гармонія», у 1968 році, після вторгнення до Чехословаччини радянських військ, виходить збірка віршів він назвою «Плив Аврора». У 1973 р., після появи збірки в самвидаві та публічного читання різкого вірша про «злодійський похорон» Твардовського, Чичибабіна виключено зі Спілки письменників (поновлять у 1987-му).
1974-го року поета викликають до КДБ. Йому довелось підписати документ про те, що якщо він продовжить поширювати самвидавівську літературу і читати вірші антирадянського змісту, проти нього порушать справу.
1966—1989 рр. — працював старшим майстром матеріально-заготівельної служби (по-простому — рахівником) харківського трамвайно-тролейбусного управління.
Кримська і кримськотатарська складова поезії Бориса Чичибабіна – це «Кримські прогулянки», «Чорне море», «Є селище в Криму. Називається воно Кацивелі», «Ще нещодавно ти зі мною...», «Місяць минув і рік, десять мине і сто...», «Херсонес», «Пам'яті Гріна», «На могилі Волошина», «Чуфут-Кале татарською означає «Іудейська фортеця», «С.Славичу», «Судацькі елегії», «Феодосія», «Дельфін елегія», «Щовечора я у своїй молитві...», «Коктебельська ода», «Спогад». Ці вірші, створені поетом 1960-1980 років, прямо або побічно пов'язані з Кримом. Небайдужим залишився поет і до депортації кримських татар із Криму.
Доктор філологічних наук, професор Аділе Емірова ґрунтовно вивчила кримські сюжети в творчості Бориса Чичибабіна, зробивши надбанням громадськості цю сторінку його біографії.
Із статті професора Емірової: ««Крим я люблю, як кажуть, з першого погляду і на все життя, люблю, як люблять його всі чи багато людей, які пишуть вірші та люблять поезію. У мене багато віршів про Крим, і сказати про те, чому, за що і як я його полюбив і люблю, сказати про це прозою краще і більше, ніж сказано у цих віршах, я не зумію», — написав Б.О. Чичибабін в одному з листів читачеві. "Кримські прогулянки" (1961), "Чорне море" (1962), "Є селище в Криму. Називається він Кацівелі» (1966), «Ще недавно ти зі мною…» (1968), «Місяць пройшов і рік, десять мине і сто…» (1970), «Херсонес» (1971), «Пам'яті Гріна» (1975) , «На могилі Волошина» (1975), «Чуфут-кале по-татарськи означає «Юдейська фортеця» (1975), «С. ), «Дельфінська елегія» (1984), «Щовечірні я у своїй молитві…» (1984), «Коктебельська ода» (1984), «Спогад» (1984) та ін. — ці вірші Б.Чічібабіна прямо чи опосередковано пов'язані з Кримом. Їх умовно можна поділити на два тематичні цикли: філософське осмислення буття та татарський Крим».
Умовний цикл віршів поета «Татарський Крим» представлений віршами "Кримські прогулянки" (1961), "Судацькі елегії" (1972, 1982). і «Чорна пляма».
1987 року, після двадцятирічного відлучення поета від літератури, пише професор Аділе Емірова, журнал «Новий світ» зібрався видати добірку його віршів, зокрема й «Судацькі елегії». У відповідь на прохання критика Ірини Роднянської змінити рядок «Як непристойно Криму без татар» Чичибабін написав: «Без татар Крим – не Крим, несправжній Крим, не той Крим, який бачив, і який описав,... це якийсь штучний, екзотичний, спеціально для курортників і туристів придуманий і зроблений заповідник... Вони (татари) були споконвічним місцевим населенням на цій землі, вони були народом, який пустив коріння в цю землю, обжив її, одухотворив її назвами гір, селищ, міфологією, пам'яттю, вірою, мрією, вони стали і були душею Криму. І коли цю душу штучно, насильно вилучили з тіла і тіло залишилося без живої душі, але з якоїсь тінню її, з якимось кровоточивим слідом її, з пам'яттю про неї, – татар немає, а татарські назви залишилися, – це не лише трагічно, сумно, страшно, але в цьому є щось несправжнє, накинуте, неприродне, ганебне, непристойне». Незважаючи на спротив поета, цей рядок був замінений на такий: «Я шел тропою горестей и кар». І тільки в наступних виданнях знайшла первинний вигляд: «Как непристойно Криму без татар»...
У 1970-ті роки серед кримських татар величезною популярністю користувалися два вірші: «Чорна пляма» та «Кримські прогулянки», в яких у високій художній формі розкривалася трагедія вигнання народу зі своєї батьківщини. Вірші розповсюджувались активістами в кримськотатарському середовищі, серед студентської молоді, під ім’ям радянських поетів Твардовского та Евтушенко. І тільки згодом стало відомо, що рядки, які стали такими близькими, належали Б.О.Чичибабіну. Наприкінці 1960-х років відомий кримськотатарський поет Ешреф Шем'ї-заде побував у Харкові, де він і познайомився з Борисом Чичибабіним. На прощання Чічібабін простяг йому листок із віршем «Чорна пляма» написане рукою, з посвятою: «Моєму кримському другові Ешрефу Шем'ї-Заде». Цей знаменитий вірш, напам'ять знає чи не кожен кримський татарин:
Черное пятно
Эшрефу Шемьи-заде
Я видел Крым без покрывала,
он был как высохший родник,
хоть солнце горы нагревало,
но горем веяло от них.
Росли цветы на камне твердом
и над волной клубился пар,
но в девятьсот сорок четвертом
из Крыма вывезли татар.
Сады упали на колени,
Земля забыла имена, —
была в неслыханной измене
вся нация обвинена.
И корни радости иссякли
и возродиться не смогли,
когда с землей сравняли сакли
и книги вещие сожгли…
Чтоб нам в глаза смотрели дети
без огорченья и стыда,
да будет всем на белом свете
близка татарская беда.
Их всех от мала до велика
оговорил и закатал,
как это выглядит ни дико,
неограниченный владыка
и генеральный секретарь.
Доныне счет их не оплачен
и не покончено со злом —
и чайки плакали их плачем
над уничтоженным жильем.
Они в слезах воображали
тот край, где много лет назад
их в муках женщины рожали
и кости прадедов лежат.
Не Русь красу его раскрыла
он сам в легендах просиял,
не отлучить татар от Крыма,
как от России россиян.
От их угрюмого ухода
повсюду пусто и темно.
Там можно жить кому угодно,
а им бывать запрещено.
Нельзя всем миром оболгаться,
нельзя быть телу без души.
Уже вернулися балкарцы
и воротились ингуши.
Постыдных дел в добро не красьте, —
живым забвенья не дано, —
скорей с лица Советской власти
сотрите черное пятно!
Не удержать водою воду,
не загасить огня огнем, —
верните родину народу,
ее душа осталась в нем!
Справжнє визнання прийшло до Бориса Чичибабіна вже в постперебудовний час. У 1990 р. за видану власним коштом книжку «Дзвін» Чичибабіна було удостоєно Державної премії СРСР. Поет стає учасником роботи товариства «Меморіал», дає інтерв’ю, здійснює поїздки в Італію, Ізраїль.
Помер Борис Чичибабін 15 грудня 1994-го року у Харкові.
Підготовлено Лейля Джаксім, за матеріалами джерел:
Інтернет ресурс газети «Авдет» стаття професора А.Емірової «Крымская тема в поэзии Б.А.Чичибабина» від 17.12.2019 р. Інтернет ресурс «Крим.Реалії» Гульнара Бекірова «...І на землі татарській жодного татарина» від 31.07.2015 р. – Газета «Голос Крима» №2 (992) від 11.01.2013 р. Ибраим Абдуллаев «Борис Чичибабин: Не от лучить татар от Крыма….» Інтернет ресурс газети «Україна молода» від 14.11.2017 р. Григорій Храмов «НЕ ПОДАРУЙ ЛЕГКОЇ ДОЛІ...»: ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ 95-РІЧЧЮ ПОЕТА БОРИСА ЧИЧИБАБІНА».