Цифри геноциду: втрати кримськотатарського народу за три століття

Геноцид кримських татар — не лише трагічна сторінка депортації 18 травня 1944 року, а й системна і свідома політика, що тривала понад три століття. Починаючи з анексії Кримського ханства у 1783 році, Російська імперія, а згодом Радянський Союз та сучасна Російська Федерація послідовно проводили політику витіснення, знищення та асиміляції кримськотатарського народу. Про масштаб цієї трагедії свідчать не лише історичні факти, а й сувора арифметика демографії.

Втрати кримськотатарського народу після анексії 1783 року. У XVIII столітті кримськотатарський народ був домінуючим населенням Криму. За оцінками істориків, на момент анексії ханства Росією чисельність кримських татар сягала понад 500 тисяч осіб. Протягом XIX століття через політику колонізації, релігійного й економічного тиску відбулися масові еміграції до Османської імперії.  За різними джерелами, від 800 тисяч до 1 мільйона кримських татар залишили Крим упродовж 1783–1917 років. Особливо значними були хвилі еміграції після Кримської війни 1853–1856 років та в період адміністративних реформ Олександра II.

До початку XX століття частка кримських татар у населенні Криму знизилася з понад 90% (наприкінці Кримського ханства) до менш ніж 35%. Це був перший великий демографічний удар.

Депортація 1944 року — апогей геноциду. 18 травня 1944 року розпочалася операція з примусового виселення кримськотатарського народу. За офіційними даними НКВС, з Криму до різних регіонів Радянського Союзу було вивезено 191 044 осіб. За результатами самоперепису, організованного активістами кримськотатарського національного руху у 1966, 1971, 1973-1974 рр, реальна кількість виселених становила 423 068 осіб.

Чисельність кримських татар у Криму на 18 травня 1944 року за даними самоперепису 1973-1974 рр.:
     - Діти до 16 років - 175 581 осіб,
     - Підлітки від 16 до 18 років - 25 588 осіб,
     - Жінки 18 років і старше - 176 098 осіб,
     - Чоловіки 18 років і старше - 45 801 осіб,

Чисельність усіх жінок і дітей, узятих під дула автоматів, загнаних у вагони для худоби – 377 267 осіб, це 89,2% від усіх висланих. Вислано чоловіків 18 років і старше 45801 осіб, тобто 10,8% від усіх висланих. Серед чоловіків - партизани і підпільники Другої світової війни, люди похилого віку всієї нації, хворі, поранені, інваліди війни та праці, партійно-радянський актив, відкликаний із тилу для відновлення радянської влади, зруйнованого господарства і культури Кримської АРСР.

За даними перепису всього під приводом «за зраду батьківщині» з Криму вислано 423 068 осіб кримських татар, це 112 078 сімей. Тобто весь народ.

Одночасно на фронтах готувалися накази, відповідно до яких кримських татар та представників інших депортованих народів звільняли з лав Червоної Армії для подальшого направлення до спецпоселень. Це стосувалося переважно рядового, сержантського складу та більшості молодших офіцерів. Старші офіцери, які не обіймали посад політичних працівників, зазвичай залишалися у війську та продовжували воювати. Натомість політпрацівники з числа офіцерів також підлягали виселенню. У звільнених військовослужбовців вилучали військові квитки, замінюючи їх довідками, їм заборонялося носити погони, а також вогнепальну й холодну зброю. Після завершення війни до місць заслання були відправлені демобілізовані кримськотатарські військові, а також представники цього народу, які мешкали в інших союзних республіках.

Насильницьке виселення відбувалося у важких санітарно-побутових умовах. Люди погано харчувалися, не мали доступу до медичної допомоги, ліків, що спричинило високу смертність.

Понад 2/3 виселених кримських татар спрямували в Узбецьку РСР. Інша частина кримських татар прибули також в Казахську РСР, Башкірську АРСР , Якутську АРСР, в Горковську область Росії, а також Молотовську , Свердловську, Іванівську, Костромську область.

Переважну більшість людей була направлена в колгоспи, радгоспи, на бавовняні поля, решту — на підприємства, будівельні майданчики, Фархадську ГЕС, шахти. Значну частину кримських татар «передали для трудового використання» на шахтах, заводах та будовах. Більшість з них не мали елементарних умов для життя і праці, від 10 % до 40 % людей хворіли.

У перші роки вигнання, за різними оцінками, загинуло від 32 до 46% усіх депортованих. Це означає щонайменше 80–90 тисяч смертей лише до 1947 року — внаслідок голоду, хвороб, непосильних умов життя, репресій.

Політика режиму була спрямована не тільки на обмеження особистих, соціальних, політичних і громадянських прав виселених, але й на створення нестерпних умов для їхнього існування. Для тисяч депортованих переселення коштувало життя. За архівами НКВС з 1 липня 1944 р. по 1 січня 1946 року смерть забрала 26 776 спецпереселенців, або 17,7 відсотка.

Але за результатами самоперепису активістів кримськотатарського народу від жахливих злиднів, голоду, епідемій, від політичного, економічного і духовного безправ'я і гноблення, від свавілля і насильства в спецпоселеннях «режиму комендантського нагляду» за 1,5 року з висланого населення кримських татар за матеріалами самоперепису померло 46,2%. Матеріали самоперепису 1966 р. і 1971 р. були здані у центральні органи влади СРСР і мають зберігатися в архівах ЦК КПРС.

Отже, усього померло за півтора року: діти та підлітки – 92 954 особи, жінки старші за 18 років – 81 358 осіб, чоловіки старші за 18 років – 21 159 осіб, тобто всього померло 195 471 особа - 46,2% загальної чисельності (висланих) кримськотатарського народу. За даними перепису повністю вимерли 1,9% сімей тобто 2 129 сімей.

Після депортації кримські татари зникли з офіційної статистики. Але сам народ не зник — він продовжив боротьбу, в тому числі через самоорганізацію.

Самопереписи: реальні масштаби втрат. Кримськотатарські активісти провели низку самопереписів у 1960–1970-х роках, аби показати світові масштаби трагедії. Дослідниця Зера Бекірова у праці «Цифри свідчать» аналізує дані трьох переписів — 1966, 1971, 1973–1974 років:
     - 1966 рік — чисельність кримських татар оцінена у 518 617 осіб;
     - 1971 рік — зафіксовано 539 617 осіб;
     - 1973–1974 роки — 558 479 осіб.

Ці цифри свідчать: навіть через 30 років після депортації чисельність кримськотатарського народу так і не досягла рівня, який міг би бути без геноциду. За оцінками Бекірової, природний приріст у нормальних умовах мав би становити близько 1 мільйона осіб у середині 1970-х.

Таким чином, демографічні втрати кримських татар унаслідок депортації, смертності й насильницької асиміляції сягнули понад 400–500 тисяч осіб лише за одне покоління.

Соціокультурні наслідки: викорінення, що тривало десятиліттями. Політика геноциду, яку впродовж трьох століть послідовно провадили російська та радянська влади, мала не лише фізичні й демографічні наслідки. Її метою було повне викорінення кримськотатарської ідентичності — мови, культури, пам’яті, присутності в просторі. Цей аспект трагедії не менш важливий, ніж прямі втрати людських життів, адже стосується знищення самої основи існування народу.

Зникнення з рідної землі: десятиліття вигнання. Унаслідок депортації 1944 року кримські татари повністю зникли з території Криму. Більшість насильницькі виселених були позбавлені навіть права оселятися за межами спеціальних поселень, а повернення на батьківщину було заборонено аж до кінця 1980-х. На понад 45 років Крим був «зачищений» від свого корінного народу. Його землі, будинки, кладовища, мечеті були або знищені, або передані іншим.

Це була етнічна порожнеча, свідомо створена радянською владою. Усі згадки про кримських татар вилучалися з офіційної документації, шкільних підручників, карт. Народ існував — але вимушено у вигнанні, як бездержавна, репресована спільнота без прав і майбутнього в межах СРСР.

Втрата мови та освіти: лінгвоцид як інструмент геноциду. Одним з ключових елементів культурного знищення стала ліквідація кримськотатарської мови як публічного, освітнього й літературного інструменту.

Після депортації:
   - Закрито всі школи з викладанням кримськотатарською мовою;
   - Припинили існування видавництва, редакції газет, культурні заклади, що працювали для кримськотатарської аудиторії;
   - Заборонено використовувати кримськотатарську у публічному просторі — навіть у переписах її не фіксували як окрему мову.

Унаслідок цього кілька поколінь кримських татар виросли без права навчатися рідною мовою. Діти в депортації зазнавали подвійної дискримінації — етнічної та мовної. Це призвело до масового переходу на російську або узбецьку, і як результат — часткової втрати мови як повноцінного носія національної культури.

Знищення пам’яті: стирання історії та символіки. Ще одним фронтом геноцидної політики стало знищення історичної пам’яті про кримських татар. Це відбувалося на кількох рівнях:
   - Зміна топоніміки: у 1945–1949 роках з карти Криму було знищено понад 1300 кримськотатарських географічних назв — сіл, гір, річок, долин. Їх замінили російськими або вигаданими назвами, що не мали жодного стосунку до історії місцевості.
    - Руйнування архітектурної та духовної спадщини: мечеті, медресе, цвинтарі перетворювали на склади, клуби або просто знищували. Культурні пам’ятки зникали безслідно або опинялися в руїні. Наприклад, багато кримськотатарських кладовищ були зрівняні із землею або забудовані.
     - Ідеологічна дезінформація: радянська історіографія цілеспрямовано спотворювала образ кримських татар — їх зображали як зрадників, «допоміжну силу нацистів», або взагалі не згадували. Школярі вивчали історію Криму без жодної згадки про Кримське ханство, про роль кримських татар у культурному, військовому й політичному житті півострова.

Таким чином, радянська влада прагнула не просто вигнати кримських татар, а й стерти саму ідею їхньої належності до Криму, викорінити народ із колективної пам’яті та офіційного наративу.

Повернення і нові виклики. Масове повернення кримських татар до Криму почалося наприкінці 1980-х. Проте навіть після цього:
   - не було забезпечено повної реабілітації;
   - не відновлено автономії, ліквідованої у 1944 році;
   - тривали проблеми з житлом, землею, освітою.

Після окупації Криму Росією у 2014 році кримські татари знову стали об'єктом репресій: заборона Меджлісу, обшуки, депортації, заборони на в’їзд арешти, насильницьке зникнення, кримінальне переслідування активістів.

Міжнародне визнання: боротьба за правду.  12 листопада 2015 року Верховна Рада України визнала депортацію кримських татар у 1944 році актом геноциду та запровадила 18 травня як День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

Цей злочин визнали геноцидом також:
     - Литва та Латвія — 2019 року
     - Канада — 2022 року
     - Польща, Естонія, Чехія — 2024 року

 14 травня 2025 року Верховна Рада України ухвалила звернення до міжнародної спільноти із закликом визнати депортацію актом геноциду та посилити тиск на державу-окупанта для захисту прав людини в Криму. За це рішення проголосували 310 народних депутатів.

Цифри, зібрані кримськотатарськими активістами, та оцінки науковців, підтверджують: політика Російської імперії, СРСР і сучасної Росії щодо кримських татар має всі ознаки системного геноциду. Його наслідки — демографічні втрати, культурне знищення, політичне відчуження та травма, що передається з покоління в покоління.

Визнання геноциду, відновлення історичної справедливості, міжнародний тиск на агресора, захист прав кримських татар та створення умов для самовизначення — єдині гарантії того, що цей злочин не повториться знову.

Інформація підготовлена для друкованого видання Календар знаменних та пам'ятних дат з історії Криму і кримськотатарського народу за підтримки Європейського Фонду за демократію

Джерело:
Цифри свідчать: за матеріалами самоперепису кримськотатарського народу (1966, 1971, 1973-1974 рр.). Історичні документи/ укладач Бекірова З. – Сімферополь: КРП «Видавництво «Кримнавчпеддержвидав», 2012 – 320 с. – Російською та кримськотатарською мовами.