Про любов, страждання та російську дійсність.
Холодного вечора 1950 року до Нижньотагільської музичної школи зайшла виснажена жінка у табірній ватнику та стоптаних черевиках. Поганою російською вона попросила проводити її до рояля «зіграти концерт». Сіла за інструмент, довго дивилася на клавіші, потім підняла руки, і… з актової зали помчали, стрясаючи старовинну одноповерхову будівлю, потужні, наповнені шаленим темпераментом акорди. Вчителі та учні, покинувши заняття, кинулися до зали. Дивна незнайомка сиділа за роялем і кривими від артриту пальцями грала Баха, Моцарта, Бетховена, Шопена. Погляд її спрямований у нескінченність, обличчя осяяне натхненням. "Хто ви?" - Запитала директор школи, як тільки незнайомка закінчила. «Мене звуть Віра Лотар-Шевченко, – відповіла та із сильним іноземним акцентом, – і я тринадцять років грала цю музику на дошці!»
Колись їй аплодували Європа та Америка, а Ромен Ролан назвав її «найвидатнішою піаністкою XX століття». Вірі ж на славу було начхати. Найголовнішим для неї була музика. Вона була її щастям, життям, і Віра віддавалася їй без залишку, поєднуючи у собі вимогливість вчителя і вічне прагнення учня.
Народилася Віра Лотар 10 березня 1901 року в Турині в сім'ї італійського математика та іспанської піаністки. Потім батько отримав місце професора в Сорбонні і сім'я переїхала до Парижа. У 6 років Віру віддали до музичної школи, а у 12 вона вже давала сольні концерти. Якось вона пробилася до Тосканіні за лаштунки і попросилася грати в його оркестрі. Вимогливий Тосканіні відмовив. Тоді Віра сіла за рояль та зіграла Ліста так, що великий диригент заплакав. З його оркестром Віра об'їздила весь світ. За два роки – у 18 років почала давати сольні концерти. Ромен Ролан, знавець Бетховена, був вражений її виконанням. Вона грала американському президентові, грала у Букінгемському палаці, об'їздила Європу та Америку. Фірма «Стенвей» подарувала їй рояль та зробила обличчям своєї кампанії. Попереду – усипаний трояндами шлях. Слава, багатство, шанувальники – загалом усе, чого можна лише побажати. Але всьому завадило… кохання.
У середині 30-х Віра знайомиться з Володимиром Шевченком – російським емігрантом та скрипковим майстром, якого в Парижі називають «російським Страдіварі». Це було кохання з першого погляду. Володимир старший за неї, у нього двоє синів, але Віру це не зупиняє, і в 1936 році вона виходить за нього заміж. А потім закохується вдруге – до Росії, про яку розповідає чоловік, і спалахує переїхати в цю дивовижну країну, де живуть чудові люди. Вони пишуть прохання до посольства. За кілька місяців Володимиру дозволяють повернутися. Щасливе подружжя переїжджає до Ленінграда. А на календарі тим часом страшний 37-й рік ...
Живуть туго. Кімната у гуртожитку, загальний туалет та кухня, грошей не вистачає, Віра продає паризькі туалети. Але через кілька місяців завдяки протекції піаністки Марини Юдіної Віра влаштовується до Ленінградської філармонії солісткою. Чоловік отримує роботу. Здавалося б, найважче позаду. Але одного разу вночі до гуртожитку під'їжджає чорна вирва. Володимира заарештовано за доносом. Йому дають 10 років без права листування.
Віра кидається захищати чоловіка. Зі своїм шаленим темпераментом вона ходить з інстанції до інстанції і доводить, що чоловік любив Росію, що він патріот, але нічого не допомагає. Тоді вона, втративши терпіння, крикнула: «Отже, і мене заарештуйте!» І, звісно, її негайно заарештували за «співпрацю з ворогом». Слідчий НКВС на одному з допитів повільно, смакуючи, ламав їй ручкою пістолета кожен палець. Аби більше не могла грати.
Віра відсидить від дзвінка до дзвінка. Змінить шість таборів. Валитиме ліс, пилятиме дрова, працюватиме на кухні. Чоловіка розстріляють, але дізнається про це через багато років. Діти потраплять до дитбудинку, де старший загине під час бомбардування, а з молодшим вона зустрінеться лише через двадцять років. Жодного разу в таборі вона не торкнеться рояля. Але одного разу два зеки виріжуть їй із фанери клавіатуру. І ось на цьому «табірному Стенвеї» вона ночами програє весь свій величезний репертуар. І, дивлячись на її осяяне обличчя, жінкам у бараку здається, що вони чують безсмертну музику.
Вона звільнилася 1950 року. Їй було заборонено мешкати у великих містах. Але вона мріяла лише сісти за рояль, і тому проситься до будь-якого міста, де є музична школа. У Нижньотагільській музичній школі вона грає кілька годин без зупинки. А в коридорі мовчки плакають вчителі. Вони здогадувалися, звідки вона прийшла в цій зеківській ватнику.
Її взяли до школи ілюстратором на уроки музичної літератури. Тагільським учням дуже пощастило – вони слухали славетну піаністку двічі на тиждень. Але пощастило не лише їм – пощастило всьому місту. Віра давала безкоштовні концерти у місцевому Будинку культури, влаштувалась працювати у драматичний театр музичним оформлювачем, а потім взяла учнів. Але вчити не любила. Спершу слухала, як дитина грає, потім казала: грати треба так, - і показувала. А сусіди, покинувши справи, бігли на цей імпровізований концерт. Одна з її учениць, Тетяна Костянтинівна Гуськова, згадує: «…вона жила в якомусь особливому світі, була абсолютно непрактична у справах життєвих, побутових. <…> Музика заповнювала її всю без залишку, була сенсом існування, життям та щастям».
До речі, про концерти. Вони були вкрай рідкісними, а Віра Августівна, відновивши форму, мріяла про великі зали. Найближче велике місто – Свердловськ. Але у Свердловській філармонії надовго вона не затрималася – до неї ставилися вкрай підозріло. Вона була «чужа», до того ж «колишня зічка», та ще й грала не так, як заведено в російській школі. Концертів їй давали мало, а якщо давали, то переважно у селах. Не витримавши пресингу, Віра переїхала до Барнаула. Давала концерти у напівпорожніх холодних залах, дуже мерзла і страждала від цього. Але якось на її концерт випадково зайшов кореспондент «Комсомольської правди» Симон Соловійчик. Він був вражений її грою, і наступного дня про Віру Лотар-Шевченка дізнався весь Радянський Союз.
Останні 16 років життя Віра Августівна дає концерти у Москві та Ленінграді, і вже ніхто не каже, що грає вона «якось не так». Живе у Новосибірську, в Академмістечку. Захоплені шанувальники її таланту всіма правдами та неправдами виклопотали їй двокімнатну квартиру, купили меблі та рояль «Беккет». Двері в квартиру завжди були напіввідчинені, і сусіди слухали її гру, сидячи на сходах.
Вона була абсолютна непрактична у побуті, не знала, як готувати, могла забути обід на плиті, сісти за рояль і схаменутися, коли вже з кухні валив дим. Учні місцевої школи встановили над нею шефство – забиралися в неї, купували продукти, виконували доручення. У цей час – десь наприкінці 60-х – з посольства Франції приходить лист: її звуть назад. Пропонують відновити концертну діяльність, обіцяють турне Європою та Америкою, умови життя та гонорари, незрівнянні з радянськими. Але Віра… відмовляє. «Мій від'їзд буде зрадою по відношенню до тих радянських жінок, які допомогли мені вижити у таборах». Недарма Віру порівнюють з біблійною Рут - батьківщина, яка вбила чоловіка, стала її батьківщиною. На її концерти квитки на перші лави ніколи не продаються. На них безкоштовно приходять ті, хто разом із нею пройшов табори.
Іноді на неї нападала бешкетність. Якось після концерту в Новосибірську вона побажала разом із друзями їхати «кутити». Їй хотілося пити шампанське та грати на роялі. Таксист привіз їх у застигнуту чарочку. Сизий дим, неголені обличчя, розмова на фені, жінок майже нема. «О… – здивувалася Віра Августівна, – тут немає рояля?» Вона взяла дві пляшки горілки та попросила мужиків привезти сюди інструмент. За годину напівп'яні мужики привезли на вантажівці концертний рояль. І кілька годин алкоголіки, злодії та кримінальники мовчки, знявши шапки, слухали Моцарта, Бетховена та Баха.
Віра Августівна померла 10 грудня 1982 року. Поховали її на цвинтарі у Новосибірську. За її труною йшло все місто. На могилі встановили білий пам'ятник, на якому вибили її власні слова: «Життя, в якому є Бах, – благословенне».
Текст - Ганна Гуріна