Притча про Білу Скелю та втрачену гідність

Це сталося в ті часи, коли Бахчисарай був серцем світу. До нього з’їжджалися подорожні з усіх усюд, щоб побачити справжнє диво — Ханський палац, що потопав у садах і квітах. Це були часи, коли степи Криму ще пам'ятали тупіт тисяч коней, у повітрі пахло чебрецем та димом багать, а річка Чурук-Су була широка і шепотіла казки своїм берегам.

Жив тоді аскер на ім’я Рустем. Він був справжнім батиром: носив високий каракулевий калпак, його пояс був розшитий золотом, а шабля викувана з дамаської сталі. Його поважали в містах і селах: і в кав’ярнях, де старі мудреці п’ють густу чорну каву, і в полях, де пастухи випасають отари.

Але жив по сусідству й інший чоловік. Звали його Бекир. О, це була людина-біда! Він був великого зросту, але розумом слабкий, проте міг багато говорити. Бекир ніколи не слухав інших, а тільки сперечався і намагався переконати всіх у своїй правоті.

Одного літнього, спекотного дня, коли сонце палило так, що навіть цикади замовкли, зустрілися вони біля підніжжя величної Ак-Кая — Білої Скелі. Вона височіла над долиною, сліпучо-біла, наче величезна брила цукру.

Бекир зупинив свого віслюка, витер піт з чола і раптом тицьнув пальцем у скелю:

— Вай, Рустем-ага! Подивись, яку величезну гору вугілля насипали небеса! Чорна, як смола, страшна, як ніч без зірок!

Рустем, який саме напував коня, ледь не впустив вуздечку:

— Аллах з тобою, Бекире! Чи ти перегрівся на сонці, чи випив забагато бузи? Це ж Ак-Кая! Вона біла, як молоко і як сивина мого батька.

Але Бекир почервонів, надув щоки і затупотів ногами:

— Ти брешеш мені в очі! Ти хочеш зробити з мене дурня! Я бачу, що вона чорна! Чорна, як дно казана!

Рустем, чия гідність була зачеплена дурними словами, не стерпів. Він почав сперечатися, підводив Бекира до скелі, бив по ній руків'ям шаблі, висікаючи іскри, аби довести правду. Година минала за годиною, сонце пекло, а мудрий воїн, забувши про свою честь, кричав на дурня посеред степу.

Рустем намагався пояснити, показував на білий пил під ногами, але Бекир кричав усе голосніше, скликаючи свідків, яких не було, і лаючись. Гідність Рустема була зачеплена. Як цей невіглас сміє заперечувати те, що створив Всевишній?

— Годі! — вигукнув Рустем, застрибуючи в сідло. — Їдемо до Бахчисарая! Хай нас розсудить сам Великий Хан. Його мудрість світла, як сонце, він скаже тобі правду. Подивимось що ти тоді скажеш!

Довго вони їхали розпеченим степом, повз виноградники та кипариси, аж поки не побачили мінарети Ханського палацу.

У палаці було прохолодно. Тихо дзюрчали фонтани, заспокоюючи думки, пахло трояндами та свіжою кавою. Хан сидів на розкішному золотом міндері, [1] спираючись на шовкові подушки і перебираючи чотки з бурштину.

Коли черга дійшла до них, Бекир впав на килим і заголосив:

— О Великий Хане! Хай будуть довгими твої дні! Розсуди нас. Цей чоловік, Рустем, сміється з мене. Я кажу правду, що Ак-Кая чорна, як вугілля, а він стверджує, що вона біла!

У залі запала тиша. Візири завмерли. Навіть птахи в саду на мить замовкли. Всі знали Ак-Кая і всі знали, що вона біла.

Рустем вклонився з гідністю:

— Мій Повелителю, я лише захищав істину. Хіба можу я погодитися з тим, що молоко  чорне?

Хан повільно підвів очі. Він подивився на дурного Бекира, який збуджено дивився на хана з надією, а потім перевів погляд на благородного Рустема. Хан зітхнув, відклав чотки і промовив:

— Ти правий, Бекире. Ак-Кая чорна. Чорна, як найтемніша ніч.

Бекир підстрибнув, плескаючи в долоні:

— Я знав! Я знав! Перемога за мною!

Хан підняв руку, зупиняючи його радість:

— Бекире, ти переміг у суперечці. Йди з миром і розкажи всім про свою перемогу. А ти, Рустеме...

Хан суворо глянув на воїна:

— За те, що ти вчинив цю сварку, я забираю твого коня і саджаю тебе до темниці на три дні.

Коли щасливий дурень побіг геть, а варта підійшла до блідого Рустема, воїн не стримався:

— Мій Хане! Твоє слово для мене закон. Але серце моє розривається від несправедливості. Невже твої очі бачать чорне там, де сяє біле? Невже істина більше не живе в цьому палаці?

Хан встав, підійшов до Рустема і поклав руку йому на плече. В його очах вже не було суворості, лише сумна мудрість батька.

— Рустеме, синку. Я бачу те саме, що й ти. Скеля біла, як сніг.

— Тоді чому?! — вигукнув у відчаї батир. — Чому ти покарав мене, а не брехуна?

— Я покарав тебе не за помилку очей, а за помилку розуму, — тихо відповів Хан. — Ти воїн, ти гордість нашого народу. Твій час має йти на великі справи, на захист слабких, на виховання дітей. А ти? Ти витратив цілий день, загнав коня, залишив свої справи лише для того, щоб щось довести дурню, який не відрізнить халву від глини. Ти опустився до його рівня. Ти дозволив його дурості керувати твоїм життям.

Хан повернувся до вікна, де виднілися гори, і додав:

— Запам'ятай, Рустеме. Перемога над дурнем не приносить честі. Єдиний спосіб виграти таку суперечку, це не починати її.

А потім додав:

— Запам'ятай цей урок на все життя, Рустеме. Якщо зустрів того, хто називає біле чорним, пройди повз. Бо у нас в народі кажуть:  Ahmaqnen çekişme – aqıñ keter.

(Ахмакънен чекишме – акъынъ кетер).

(Не сперечайся з дурнем – втратиш свою гідність).

 

Автор: Ібрагім Сулейманов

 

[1] міндер (крим. minder). Це товстий матрац або подушка для сидіння, яку клали на підлогу або на спеціальне підвищення вздовж стіни