Післясмак окупації. Особисте. Володимир Молчанов
ПІСЛЯСМАК ОКУПАЦІЇ. ОСОБИСТЕ.
Володимир Молчанов. Політолог, експерт Причорноморського Центру Політичних та Соціальних Досліджень, м.Херсон.
Цикли інтерв’ю з відомими людьми, політиками, лідерами громадської думки та людьми, які пережили окупацію.
З паном Володимиром ми зустрілись в одному з київських привокзальних кафе в той саме час, коли електрика в Києві була рідким явищем, а гул генераторів та слабке освітлення, цілком відповідали атмосфері буденності військового часу.
- Пане Володимире, давайте думками повернемось до подій минулого року. Ми пам’ятаємо популярні того часу прямі ефіри на телебаченні, на різноманітних шоу програмах, де червоною лінією завжди було питання, чи нападе Росія на Україну? Пам’ятаємо як представники влади запевняли людей, що нападу не буде і не треба хвилюватися. На початку лютого 2022 року, на межі з Кримом провели навіть навчання за участі президента, де відпрацьовувалися навички саме загрози нападу зі сторони Криму. Могли би згадати про що думали Ви саме тоді? Наскільки реальною для вас була загроза нападу в лютому 2022 року?
- Так, я очікував нападу. Але я очікував напад дещо в іншій формі. Я вважав що нас почнуть знищувати далекобійними засобами враження. По воєнній та цивільній інфраструктурі. Я не очікував такого масштабного вторгнення, при чому з усіх боків. Я вважав що буде ескалація на Донбасі, і спроба захопити всю територію Донецької та Луганської областей, а також вважав що буде спроба взяти Каховку і вийти на лінію Мелітополя. Але я не міг уявити, навіть у кошмарному сні, що буде напад на Запорізьку АЕС. Просто тому, що будь-які військові дії на такому об’єкті можуть привести до глобальної катастрофи. Тому те, що її кілька днів захищало лише цивільне населення, стало для мене прикрою несподіванкою. Тим більше шокувала швидкість їх проходу Перекопом і Чонгаром, захоплення без бою Каховської ГЕС з переходом на правий берег Дніпра.
- Тобто, Ви вважали, що буде класичний, цілком прогнозований, неодноразово прописаний в ЗМІ, напад по захопленню Північно-Кримського каналу для забезпечення Криму водою та повного контролю над частково захопленими в 2014 році Донецькою та Луганською областями?
- Так. І при цьому я допускав, що Херсон може суттєво постраждати, якщо вони підійдуть до лівого берега. Я навіть про це давав коментар, напередодні вторгнення Суспільному Херсон.
- Змогли би зараз згадати ранок 24 лютого?
- Про напад я дізнався з ранкових новин в інтернеті. Я, в той день планував їхати в офіс, чекаючи відповіді на запит до міськради про реконструкцію парку «Херсонська фортеця», де повинні були випливти цікаві факти по дерибану в цьому парку. Тут і спиляне на металобрухт «Чортове колесо» (міське колесо огляду – ред), але мене воно не так цікавило, як дерева, які при цьому планувалися спилити. Звичайно плани довелося відкласти, і зайнятися більш необхідними справами: заправитися бензином, зняти готівку і т.д. Потім зустрівся з колегами, пішли разом до військкомату, там вже нікого не було. Ті люди, кого 23-го встигли призвати, вони 24-го почали з’являтися в місті з розповідями про те, що їх відправили по домівкам. Ми чули вже канонаду біля міста. А коли сказали, що росіяни вже в Антонівці, я вирішив вивести сім’ю до Миколаївської області, потім повернувся, забрав ще людей, також вивіз в Миколаїв, потім вивозив людей з Киселівки. І так їздив туди-сюди… В Херсон вже не можна було попасти звичним шляхом. А після того, як мій автомобіль обстріляли і суттєво пошкодили, я вже радий був що вдалося тоді втекти.
- Як би ви описали те що тоді відбувалося?
-Мені здалося що це кінець… Кінець, бо тоді здавалося, що Україна капітулює. Враження це було тому, що я бачив поведінку херсонської влади і бачив дивну поведінку N бригади, яка мала обороняти Перекоп. Як так сталося, що вона опинилися в тилу ворога? Я не розумів цього. Як так сталося, що вона не прикрила Антонівський міст, греблю Каховської ГЕС. Бо коли пішли чутки, що росіяни рухаються по Бериславському шосе зі сторони Дар’ївки, стало зрозуміло що це кінець для Херсону. Тому 25-го ввечері ми вже втекли. (Це при тому, що Нова Каховка була резиденцією N ОМБР, яка як пізніше стало зрозумілим, із втратами відступала навіть не до Нової Каховки, а на Херсон). Тому вже 25-го зранку стало зрозумілим, що оборонні дії на Антонівському мосту безперспективні – ворог просунеться до Інгульця і знайде місця для переправ, якщо не в Дарївці, то північніше. Схоже було на те, що ОК «Південь» втратило контроль над ситуацією… І якби не щасливий випадок – приїзд у Миколаїв «заштатного» опального генерала Марченка, і певна політична сміливість губернатора Кіма, який не тільки довірив політично неприйнятному для свого шефа генералу очолити оборону, а ще й організував тилове забезпечення – ситуація з Херсоном могла повторитись, бо зрештою, умови для оборони Миколаєва були набагато гіршими, ніж в Херсоні, де було достатньо тримати або зрештою підірвати дві потенційні переправи.
- В якій час було найбільше відчуття повного відчаю? Чи допускали думки про незворотність подій?
-Так, 24-25 лютого, мені так і здавалося. Мені здавалося, що в ці дні відбудеться якась домовленість, наслідком якої Україна фактично перестане існувати. Тобто як Віші у Франції приблизно. (Віші - колабораціоністський уряд Франції, сформований після поразки у війні з нацистською Німеччиною в 1940 році – ред.)
- Оцінить інформаційне середовище того часу? Що обурювало і що навпаки, давало сили?
- Ворожа пропаганда спрацювала погано. Вся вона казала нібито українці здаються, що російські війська пройшли через Чонгар завдяки домовленості з українцями. До речі, я допускаю, що це може бути правдою. Те що серед Херсонського СБУ була зрада це вже відомо, але можливо було домовленість і з певними офіцерами. Розмінування це одне, інша справа була можливість підірвати в екстреному порядку ті ж мости. Їх там зі сторони Криму багато. Цього не було зроблено. Тобто ворожа пропаганда можливо не брехала, але ж весь інформаційний простір України був забитий абсолютно мотивуючими гаслами про те що ми тримаємося, не здаємося. І це дисонувало з тим, що я бачив в Херсоні. Сильно дисонувало. При цьому влада розповідала, що необхідно встояти Києву, і оскільки росіяни наступали малими силами, вони посипляться і таким чином вирішиться всі питання з територіями, які вже захоплені. Чесно кажучи я не був таким оптимістом, але ж той факт, що Україна тримається і Київ вистояв, вже давало певну надію що ситуація буде розвиватися не так, як росіяни запланували. Подальші події це підтвердили.
-Що вам давало сили в ті дні?
-Ніяких сил не було… Була депресія. Батьки відмовились їхати. Колеги також частково відмовились їхати.
-Чи здивували своєю поведінкою знайомі, які залишились в окупації? Чи були зрадники серед оточення?
-Серед близьких знайомих точно не було зрадників. Серед тих кого знав, це Костянтин Шульга. (член Громадської Ради при Херсонському міському голові) Але чи почав від співпрацювати, чи ні, я напевно не можу сказати. Я знаю, що він втік з окупантами. Цілком ймовірно, що він зараз почне співпрацювати бо у нього вже не має іншого виходу. Я поверхнево знаю його, але скоріш за все він пропонував свої послуги, але вони не зійшлися в ціні. Та я заперечую проти поспішного зарахування до зради як його, так і будь-кого іншого, якщо немає відкритих доказів. Бо, як вже казав, питання є і до СБУ – тих, хто має зрадників виявляти. І є нажаль випадки сумнівні чи неоднозначні – вбивство Слободчікова (помічник та довірена особа гауляйтера Херсона – Володимира Сальдо – ред.) наприклад, він був до вторгнення сальдовцем, і вбили його біля сальдового будинку, та чи була метою візиту саме зрада, чи навпаки, зараз сказати не можу – однак наші медіа винесли безапеляційний вирок. Відомо чимало інших сальдовців, які після зради патрона відкрито від нього відхрестились, можливо, Слободчіков був серед них?
-Відомо, що на середину дня 24 лютого, в місті вже були відсутні органи державної влади, хоча офіційно російські війська увійшли в місто лише 1 березня.
-Так, вони втекли вже 24 з ранку. При цьому за пізнішими недолугими поясненнями Лагути (голова Херсонської ОДА – ред.), були «загублені електронні ключи» (паролі до підписання казначейських платіжок). Якщо це правда – означає, що Лагута десь загубив керівника обласного департаменту бюджету і фінансів пані Вітренко. Однак, після того, незважаючи на зникнення на тижні самого Лагути, обласний бюджет до середини квітня включно виконував свої зобов’язання. Тобто це брехня, однак вона красномовно передає атмосферу паніки зранку того дня.
-Тобто був майже тиждень щоб знищити або заховати архіви, документи, інші цінні активи, але судячи з того, що величезна кількість таємних документів та особистих даних потрапила до рук загарбників, нічого цього не відбулося. Більш того, пройшов майже рік з моменту нападу, а навіть не має дискусії в інформаційному середовищі про цей факт. При чому, до рук загарбників попали документи абсолютно всіх відомств. Що вам відомо стосовно цих подій?
- Для повноцінної евакуації було два дні точно, поки дороги були відкриті, а так п’ять днів мінімум, коли можна було знищувати документи. Перш за все, потрібно було евакуювати категорію людей, таких як ув’язнені, пацієнти лікарень, інтернати. Цього не було зроблено.
Більш того, деякі речі і досі не зроблені…. А стосовно питання по суті – Херсонська обласна влада, поставлена президентом України за певними політичними домовленостями (на довиборах до ВР України, де за соціологією впевнено перемагав давній соратник мера м. Херсон Колихаєва, пан Лагута, з Офісом Президента про зняття кандидатури Лагути на користь представника ОП – Коризя, і призначення Лагути головою ОДА за кілька місяців до війни – ред.) вона абсолютна була не готова для дій в стресових ситуаціях. Лагута - випадкова людина, яка не здатна була виконувати свої обов’язки.
-Чому на Вашу думку досі не має реакції.
- Виходячи з того, що він так довго сидів на цій посаді після лютого, таке враження, що в Офісі Президента продовжують дотримуватися певних домовленостей. Після того, як ці домовленості втратили будь-якій сенс, все ж таки, не притягнення до відповідальності виглядає саме в такій логікі, немов ми ж домовлялися, тому ми не маємо претензій до цієї людини і на цьому зупинимось. Ну і головна причина – втрата прямої кореляції між діями чи бездіяльністю президента і його людей та рейтингів. Втрата комунікації і зворотного зв’язку. Президенту та прісним здається, що їх неочікувано смілива поведінка і міжнародна підтримка дають індульгенцію на будь-які помилки.
-Яку можна дати оцінку діям місцевої влади в період окупації? Як могло так статися, що кілька місяців в місті через дорогу паралельно працювали дві адміністрації? Одна окупаційна, а інша під українським прапором.
-Я можу сказати, що це логіка Колихаєва особиста. Вона вписується в ті мої побоювання що до дій державної влади. Тобто вона могла діяти в той же спосіб. Судячи з поведінки Лагути, до цього були всі підстави так вважати. Так це, чи ні, мабуть вже не можливо буде дізнатися. Але в певний період часу, можливо саме 24 лютого, вони вирішили триматися до останнього, але чи забули про це повідомити тим осередкам, які були тут, або вже пізно було повідомляти, бо тут була паніка, не відомо. По друге, Колихаєв, як обраний мер, поводив себе в тій самий логікі. Тобто Херсон, не незалежно від того, який прапор розвивається над ним, має бути з благоустроєм та комфортом. По типу «Я вне политики». Мотиви? Або це патріотизм містечковий, або це за його особисті, аграрні перш за все, ресурси, що були також окуповані, поки що ми не можемо відповісти на це питання. Я його публічно критикував за це. Але у нього була своя, скажімо так «секта» прихильників десь до 5 тис. людей, яка одразу піддавала остракізму всіх хто наважувався критикувати «святого» мера. І він продовжував це, поки була можливість. І дійшло це до того, що його підлеглі перейшли під контроль окупаційній адміністрації. Формально підкоряючись Колихаєву, вони фактично виконували вказівки російської адміністрації. Це стосується і комунальних підприємств і як виявилося і Пепеля (заступник мера -ред.), хоча він публічно ніде не світився, але як виявилося, координував всі процеси. Це стосується частково і по виділенню бюджетних коштів. Ми всі пам’ятаємо фонтани урочисто відкриті на День Росії.
-Тобто це було зроблено за кошти громади?
-Так. Я після цього перестав платити в Херсонський міський бюджет (під час військового часу за це не передбачена відповідальність -ред.) В умовах військового часу, мер набуває всіх можливих повноважень. Тобто його повноваження збільшуються у порівнянні з мирним часом. Виконком не діє, мер своїми розпорядженнями заміняє рішення виконкому. Тут виходить так, що поведінка мера і його деяких прихильників, спричинила ілюзію серед окупантів про те що Херсон, їм вдасться «тепленьким» взяти. Якби вони вели себе по іншому можливо Херсон набагато раніше зіштовхнувся з тими проблемами, які почалися 6 листопада. Тобто зникнення електрики, води. Але ж, мабуть, і не було б і цього «приєднання» (до Росії – ред), яке нам не до кінця ще боком вилізло, бо ця анексія Херсонщини, на внутрішній порядок денний Росії ще впливає і коли вони кажуть про Херсонщину, немов окупована Україною частина російської землі, то нажаль нам з цим доведеться ще довго боротися.
-Який головний мотивуючий фактор був, щоб виїхати на вільну територію?
-У мене є родина, яка диктувала, що потрібно рятуватися. Я розумів, що моє прізвище буде в списках. Головним мотивуючим фактором був тиск родини.
-Що давало сили весь цей час, щоб витримати, не зламатися?
-Мабуть треба подякувати телеканалам, які мене запрошували на ефіри. Завдяки цим ефірам, я набув багато інформаторів з окупованих територій. Вони повідомляли. Я став додатковим джерелом інформації стосовно розташування місць скупчення ворогів. Тобто я відчув свою користь. Іншої користі від мене ні якої не було, бо в армію мене не брали, хоча я не одноразово просився…
-Після яких подій з’явилася надія що Херсон звільнять?
-Після першого удару Хаймерсами по мосту. Я зрозумів, що правобережний плацдарм приречений. Перспектив триматися на двох мостах ніяких не має.
- Перший день звільнення міста Херсону 11.11.22. Не було відчуття перемоги?
-У мене була тривога за батьків. У мене не було зв’язку з ними. А що стосується загальних відчутів, то я 9 го вже зрозумів, що ворог посипався. Це сталося під Снігурівкою. Вони лоханулися, скажімо так… У них спрацювала паніка. Так само, як спрацювала паніка, в Архангельському та Новопетрівці, коли наші прорвали в бік Дудчан і нічого не заважало триматися їм і далі, але вони звідти втекли. І коли вони втекли з Архангельського, Старосілля, то оголили свій фланг у Великій Олександрівці. І тоді змушені були йти далі. Тобто звільнення міста було для мене очевидним та очікуваним.
-Сьогодні 294 день початку повномасштабної війни Росії проти України. Які подальші очікування?
- Нажаль я не можу бути оптимістом. Я його не відчуваю, після того, як Херсон був звільнений, в чому я був впевнений, а далі у мене ніякої впевненості не має. Тобто тими засобами, які у нас є зараз, з того співвідношення сил, що є, ситуація стала патовою у воєнному плані. Я сподівався, якщо чесно, що через Кінбурську косу будуть закинуті суттєві диверсійно -розвідувальні групи, які спричинять паніку в російській лінії оборони. Спроби такі були, але на жаль не спрацювало. Ніяких штурмів в лоб я не очікую, тим паче переправу через Дніпро. Можливо буде продовжуватися практика, яка була відпрацьована в Херсоні. Маю на увазі знищення мостів, ворожих комунікацій. Тобто спонукати їх на вчинення «жестів доброї волі». Найбільше я очікую саме такого розвитку подій або певних домовленостей скажімо Ердогана з Путіним або МАГАТЄ з Путіним.
-Тобто ви вважаєте, що подальше вирішення ситуації буде політичним шляхом?
Так, але не шляхом домовленостей України з Росією, а саме тиском на Росію з боку інших держав та інституцій. При чому я підкреслюю, при тому арсеналі, що у нас є. Якщо арсенал зміниться, наприклад, з’явиться можливість знищити Кримський міст, то вороже угрупування, стане в такому самому стані, як воно перебувало на правому березі до листопада. Таким чином стане зрозуміло, що рано чи пізно, але їх дотиснуть.
-Яка на ваш погляд найбільша помилка нас усіх в контексті тих подій про які ми розмовляємо? Якщо припустити, що ми повернулися на рік назад, чи можна було щось зробити такого, щоб цього жаху не відбулося?
-Якби вся Україна змогла повернутися на рік назад, то так, а якщо я б один повернувся, то нічого я б не зробив, бо я нагадаю соціологію. 80-86% відсотків українців ставилися до росіян позитивно, або певною мірою позитивно. Чому так сталося? З 2020 року, соціологічні групи почали розділяти це питання на два. Ставлення до російської влади і до простого російського народу. І 39% позитивного ставлення у 2019 році були розділені. І знову, понад 80% позитивно ставилися до простого російського народу і при цьому так саме 80% негативно до Путіна.
- А зараз відбулися зміни в суспільстві?
-Так. Ненависть є. Зараз ми ментально готові. Для цього був потрібен цей кривавий урок, без якого на жаль ми, як народ, не змогли би зрозуміти сутність росіян. Я не знаю, до речі, чи це українська така особливість, коли дурень вчиться на власних помилках, але це факт.
- Яким Ви бачите місто Херсон через п’ять років?
-По перше він буде меншим. Через те, що багато людей залишаться в країнах ЕС. Вони, скоріш за все, формально будуть тут обліковуватися. Відновлення будуть йти. Інвестиції.
Будуть великі вкладення, які будуть значною мірою розкрадатися. Чому? Тому що нам треба буде сильно постаратися щоб відійти від тої ейфорії, яка зараз в президентський раті є. Буде багато батьків у перемозі. Але вони не змінилися. Так само будуть красти, прикриваючись перемогою, як святістю – переможців не судять. Думаю нас чекає багато скандалів на цій темі. І Херсон буде одним з точок прикладання корупційних активностей. Особливо до скасування воєнного стану – коли громадський контроль над ОВА і МВА неможливий в принципі. Що у нас є зараз? Оприлюднення частини рішень. Але немає ні поточного вигляду міського бюджету, ні таблиць бюджетних програм, ні висвітлення закупівель, натомість, кадрові призначення чи їх спроби викликають тиху лють – люди з досвідом ставлення до бюджету як до власного гаманця. Тим більше самих Херсонців мало залишилося, і головне, що у самих Херсонців досі не має того імунітету від популізму. Мені здається що вони будуть продовжувати наступати на ті саме граблі і далі. Колихаєв це теж популіст. Займе його місце знову такий саме, але з іншим прізвищем.
-Перспективи для Херсону, скажімо прямо, малюєте не райдужні...
-Ні, щось же залишиться. Не все буде розкрадено, треба демонструвати успіхі.
-Херсон залишиться обласним містом?
-Я взагалі проти того розподілу, який зараз є, і проти зосередження ресурсів на регіональному рівні – громади повинні вирішувати, які саме регіональні програми їм потрібні, чи потрібні наприклад обласні музеї в обласному центрі, філармонія, театр, хокейний клуб, будинки і бази відпочинку. Бо все це може існувати і в комунальній власності конкретної громади. Або бути проданим. Не уявляю, навіщо жителям скажімо Верхнього Рогачика подібна інфраструктура в Херсоні – їм в Енергодар простіше добратися. А ось коли питання бюджетів і власності на регіональному рівні буде знято, адміністративні межі і статус центру не матимуть значення. Думаю, що Україну потрібно поділити на історичні області. На приклад, Галичина, Поділля, Волинь, Деревія, Київ окремо, Буковина і Верхня Бессарабія, Карпати, Полянія, Сіверія, Сарматія (це ОРДЛО), Військо Запорізьке і Слобідське, Нижня Бессарабія і Буджак та Кримське Ханство. Звичайно Ханством його ніхто не назве, це для прикладу меж Таврійської губернії, назву якій дала перша окупація Росією України та Кримського Ханства. І всі ці регіони – суто умовні межі для рамкових об’єднань частин бюджетів громадами під спільні проєкти.
Та все це для мирного часу звісно, бо ми бачимо – попри недоліки інституту ОДА, і вертикалі як такої, в умовах війни альтернативи їм немає.
- А як бути з автономією кримських татар?
-Кримські татари в меншості навіть в Криму, тому автономія має носити комбінований характер: з одного боку, а саме культурно-освітнього і особистого податкового, бути екстериторіальною, розповсюдженою на всю Україну: ставши суб’єктом автономії, певну частину ПДФО чи єдиного податку громадянин спрямовуватиме до бюджету автономії, натомість зможе користатися освітніми і культурними програмами як очно, так і онлайн. Звісно, необхідні паралельні зміни до податкового кодексу – відхід від інституту податкових агентів і сплати податку на доходи фізичних осіб за податковою адресою такого агента, тобто роботодавця. Податок має сплачувати сам платник – за місцем своєї реєстрації, і свого голосування на місцевих виборах. Сучасні технології дозволяють зберегти автоматичний режим цього процесу без необхідності зусиль самих платників, якщо зберігати недовіру держави до них, тобто іншими словами – самих громадян до себе. З іншого боку, автономія в межах Криму повинна підвищуватись до етнічно-територіальної. Права кримських татар, як корінного народу, які зараз виписані, є косметичними, я думаю їх треба буде переглянути у бік збільшення фінансових можливостей з надр землі, розширити на видобуток із прилеглих акваторій (саме звідти качають газ, а якщо згадати про поки забутий Прикерченський шельф, то можна другим Катаром стати за рівнем добробуту). Але що стосується культурних, освітніх і політичних прав, як спів титульної нації, то вони повинні бути на всій території України – наприклад, у законодавстві про мови – дублювання кримськотатарською, а не лише англійською, табличок, вказівників і вивісок, програми кримськотатарською мовою на суспільних ТБ і радіо. Суб’єкт автономії має платити податки не тільки в Криму, але в інших містах України, які йдуть на потреби цієї екстериторіальної автономії. Вона може більше вкладати в Криму, іншу частину вкладати в культурні центри десь, або в освіту. Та все ж основне питання у встановленні саме політичних прав і саме в Криму. Чи може в межах «слабкого» регіону існувати «сильна» автономія? Може. Якщо регіон – це просто майданчик для спільних проєктів громад, до того ж умовний, адже громади можуть за бажання співробітничати і за межами «свого» майданчику, то автономія – це жорстке політичне тіло. З урядом і парламентом, з конституцією, з мовою. Я б навіть діяв за принципом Єльцина (декларованим суто в його випадку): «беріть стільки суверенітету, скільки винесете». Це моя думка, яка не є мейнстрімом. При цьому звісно, чим більше автономності, тим менше лишатиметься коштів від Києва, послуг від Києва, а в певних обставинах – і прав суб’єктів автономії як громадян України. Пояснюю останню тезу: Україна припустимо, член ЄС, митного союзу ЄС і Шенгена. А автономія – ні, не захотіла. Як Гренландія в Данії. Ну то не буде і вільного руху людей і капіталу. Тобто, головна ідея – Крим – кримськотатарський, і свій статус вони визначать самі, тверезо і на холодну голову у спокійних обставинах. Україні в будь-якому разі проблеми немає – якщо Qırım Muhtar Čumhurie навіть захоче незалежності - не питання. Зрештою, звичайні українці не мають земель в Криму, а питання загроз звідти нашій національній безпеці стосуються саме російського контролю над Кримом, а не будь-якого його іншого статусу. Потягнете – беріть. Ну або визначайте самі оптимальну межу повноважень і відтак відрахувань в Київ і отримання послуг звідти. Єдиною запобіжною умовою як на мене має бути безпекове питання. Тобто жодна інша армія, крім української, не повинна бути присутньою в Криму.
-Ваше бачення майбутнього Криму, сильно резонує з існуючим становищем…
Наступне, не менш контраверсійте, питання щодо етно-територіальної автономії – як її забезпечити в Криму, де народ Qırımlı є в меншості, тоді як арифметична більшість етнічних росіян і зросійшених українців ставляться до к’иримлизації відверто вороже?
Тут є три напрямки діяльності. По-перше, українські уряд і суспільство мають зрозуміти: більшість жителів Криму в жодному разі не страждає в російській окупації, вони цього хотіли, вони не зрадники України, вони справді вважали себе окупованими ще з 1954 року, вони – політичні росіяни, і треба їм дозволити такими бути. Інша справа – в 1954 році виникає багато питань щодо доброчесності більшості населення, переселеного (добровільно) на місце депортованих народів. Коли уряд і суспільство це зрозуміють, необхідно розробляти стратегії заохочення таких політичних росіян до еміграції на їх історичну батьківщину – ще до завершення російської окупації. Як це зробити? Відновленням водного, газового та електричного ембарго, знищенням ворожої військової інфраструктури, яка між іншим, годує багатьох жителів, ну і звісно обіцянками реституції власності до стану на 16.03.2014, суворих репресій проти завезених після 16.03.2014 осіб – порушників кордону, проти колаборантів з числа попередніх резидентів півострова, визнанням російського громадянства всіма, хто прийняв його добровільно і скористався ним там, де міг не користуватися, наприклад, взяв участь у «виборах» або зайняв посаду в держапараті чи уклав контракт на службу в війську чи каральних структурах. Визнання російського громадянства резидентів Криму до 16.03.2014 має спричинити позбавлення їх українського громадянства, і хоча не дозволятиме депортацію, та дозволить виключити їх з політичного і електорального процесів. Зокрема і з місцевих виборів.
По друге, необхідна (законами України) киримлизація. В межах території, визначеної як автономія. Обов’язкове знання кримськотатарської мови для претендентів на обрання в представницький орган, для претендентів на посади у виконавчих органах автономії та ОМС. Повне повернення назв усіх топонімів, що існували до 1944, а також до 1783 року - стосовно Гьозльова, Кафи, Ерменібазару, Ак’яру і Акмесджиту. Повний демонтаж і депортація російської історичної спадщини (пам’ятників, музеїв, могил адміралів і т.п). Звісно, такі заходи, навіть анонсовані, до свого практичного втілення, підсилять добровільну еміграцію політичних росіян на російську територію.
- ВР України, до речі, прийняла відповідний закон про відновлення топоніміки в АР Крим ще в 2015 році, але з дивною, як на мене, поправкою, після деокупації півострова….
Так, це дивна поправка… Нарешті по третє. На той цілком ймовірний випадок, якщо попри всі заходи заохочення, кількість політичних росіян із збереженим українським громадянством все одно перевищуватиме кількість представників корінного народу, бажаючих стати суб’єктами автономії. В цьому випадку можливі або обструкція самого формування автономії з боку більшості, або навпаки, опортунізм, у вигляді обрання більшістю в органи влади автономії та ОМС відверто антиукраїнського або колаборантського елементу, який проте знатиме кримськотатарську мову. Приблизно за прикладом Лівану, де шиїтська більшість довгий час обирала християнського президента, лояльного сирійському окупаційному режиму родини аль-Асадів, всупереч бажанню як сунітів, так і більшості християн. Тоді територіальну автономію доцільно розмістити на частині території півострову, задіявши всі природно-кліматичні зони, за критерієм відносно найбільшої частки корінного народу в загальному населенні. Межі автономії з рештою територій мають перетинатися перехресно за аналогією розділу ООН британського мандата Палестини. Надалі сприяти розселенню і переміщенню осіб між суб’єктом автономії і рештою півострову. Звісно, третій варіант має суттєвий недолік – «очаги русского мира» в Криму залишатимуться і зберігатимуть територіальне маркування. Тому, попри прогнозований спротив населення, заходи, визначені в п.1 і 2, необхідно впроваджувати послідовно і в цільовий спосіб.
-Думаю, ви зараз зачепили дуже важливі питання, які багато хто з політиків бажає взагалі в голос не обговорювати, а за лаштунками, в кулуарах між собою, вони мало чим відрізняються від московських поглядів на майбутне Криму та ролі корінного народу в цьому процесі. Сподіваюсь, що відкрите та відверте обговорення майбутнього Криму стануть нормою для нашого суспільства, як частини цивілізованого світу, але повернемось до сьогодення…
-Чи є, на ваш погляд, часові горизонти закінчення війни? Який прогноз?
-Коли помре/втратить дієздатність Путін. Це єдина умова. Згадайте Афганістан. Росія може триматися достатньо довго, завдяки своїм надрам: нафти, газу. Завжди знайдеться якийсь покупець на це. І російський народ буде терпіти і триматися. Але в якість момент може початися лютий 1917 року. Він почнеться з верхів. Якщо Путін при цьому ще буде живий – це означитиме що він втратив дієздатність. Потім низи підтягнуться у вигляді «безпощадного руського бунту», і це може статися в будь який момент. Визначальним чинником майбутнього «лютого 1917» буде стале падіння цін на нафту.
- Сподіваюсь наші славні Збройні сили України, прискорять ці процеси на Росії. Дякую за цікаве та змістовне інтерв’ю.
Думки, висловлені в рубриці «Післясмак окупації. Особисте.», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції.