Нуріє Джетере. Вона могла грати в Комеді́-Франсе́з* або Пікаділлі**, але опинилася на лісоповалі в Сибіру.
Прогортаючи бібліографічний словник, під редакцією відомого історика, вченого-енциклопедиста, доктора історичних наук, професора Дмитра Павловича Урсу "Діячі кримськотатарської культури (1921-1944 рр.)", можна зустріти дуже цікавих і видатних людей, які залишили свій слід в історії і зробили великий внесок у культуру кримськотатарського народу.
Одна з них, Нуріє Джетере (крим.Nuriye Celil qızı Cetere) - кримськотатарська актриса та танцюристка довоєнного часу, народилася 11 січня 1912 року у Бахчисараї.
Була молодшою, одинадцятою дитиною в родині Фатми та Джеліля Османових. З яких, крім неї, вижили тільки брат Осман і сестра Емінє. Мати померла у 47 років. Батько залишивши сина при собі, відправив дівчаток до Сімферополя на виховання до чужих людей. Сестрі Емінє було 10 років, вона потрапила до багатої та інтелігентної родини. Доля Нуріє виявилася складнішою. Їй було всього сім-вісім років і її передавали з дому до хати. Тендітна та невеликого росту, вона часто хворіла. Якось вона побачила оголошення про те, що у Сімферополі йде набір учнів на татарське відділення театрального училища і що тим, у кого немає свого житла, буде надано гуртожиток та стипендія у розмірі 15 рублів! Ось ці п'ятнадцять карбованців і місце у гуртожитку вирішили її майбутнє, вважає її донька Дженні.
Саме спогади доньки, яка на той час проживала в Канаді, із статті в одній із кримських газет за 2012 рік, дають нам можливість прослідкувати важке життя, легендарної свого часу, актриси Дженні.
«Після закінчення училища маму направляють до Сімферопольського драматичного театру ім. М.Горького. Спочатку особливих ролей не отримувала - тільки масовка. Просуванню, як вона вважала, заважали сором'язливість, невміння бути розкутою і виділитися, постояти за себе. Але в ній, як і в кожній людині, жили сили, які до певного часу дрімали. Вона зуміла їх розбудити і належним чином сконцентруватися, повірила в себе і зрозуміла, що тільки сама є господарем своєї долі і сама несе відповідальність за своє життя», - розповідає про один з найважчих років життя матері Дженні Джетере.
Незабаром гарну дівчину помітив режисер театру Омар Девішев, який почав давати їй невеликі ролі. Першою великою роллю стала Офелія в «Гамлеті» Шекспіра, щоправда, у другому складі, де її поставили замість виконавиці цієї ролі, яка захворіла, у першому складі грала Сара Байкіна. Роль вивчила буквально за ніч, потім почала читати все, що могла знайти про цей твір відомого англійського класика. Вдома продумувала мізансцени, багато працювала над фінальною сценою, коли Офелія божеволіє.
І ось спектакль. У залі абсолютна тиша, публіка уважно стежить за дією на сцені, співпереживає і, коли вистава закінчилася, вибухнула буквально шквалом оплесків. Глядачі скандували «Нуріє! Нуріє!» А Нуріє втекла за лаштунки і гірко плакала: чи то не могла «вийти з ролі», чи то від нервової напруги, чи її приголомшив такий прийом публіки. А через кілька днів, почувши пересуди деяких колег, Девішев сказав: «Запам'ятайте, пройде трохи часу, і каса театру залежатиме від цієї актриси!» І він не схибив. На сцені Кримськотатарського театру талановита актриса пропрацювала 16 років – з 1925 до 1941 року. Будучи одною із провідних артисток театру, нею зіграно головні ролі у виставах «Собака на сіні» Лопе де Вега (Діана), «Останні» Максима Горького (Настя), «Гамлет» Шекспіра (Офелія), «Намус» Ширванзаде (Севіль), «Бахчисарайський фонтан» Раїси Беньяш (Зарема) та ін. До речі, за словами Дженні Джетере, її матері особливо дорогою була роль Зареми у п'єсі Беньяш «Бахчирасайський фонтан», написаної за мотивами поеми О. Пушкіна. Беньяш зізналася, що коли писала цю п'єсу, в ролі Зареми бачила саме Нуріє. «Хочу зауважити, що протягом усього свого життя мама пам'ятала і читала монологи з різних п'єс, але найулюбленішим був монолог Зареми з «Бахчисарайського фонтану». Коли ми з нею бували в гостях, або коли нас запрошували на якісь урочистості до кримськотатарських родин, її часто просили щось почитати, і вона читала цей монолог – звернення до Гірая, не залишаючи нікого з присутніх байдужими. Чому саме роль відкинутої, покинутої коханим була їй така дорога? Співзвучність доль? Вічний біль через те, що так жорстоко зруйнувалося налагоджене життя, що втратила улюблену справу?», згадує вона.
Як танцівниця вона була учасницею та переможницею конкурсів у Москві та Ростові. 1932 року, будучи 20-річною актрисою театру, красуня Нуріє Джелілова виходить заміж за відомого артиста Сервера Джетере. Як згадує їхня дочка Дженні: «Жили вони добре: працювали разом, було багато спільного у пристрастях, інтересах. І в батька, і в мами сценічне життя складалося успішно. Було багато ролей, багато гастролей, поїздки на конкурси та фестивалі то до Москви, то містами Радянського Союзу. Мистецтво кримських татар зазвичай представляли три людини - Сабріє Ереджепова, володарка дивовижного голосу, скрипаль-віртуоз Аппаз Меджитов і мама, Нуріє Джелілова-Джетере, яка виконує національні танці, у тому числі "Тим-тим" і "Аг'ир ава ве хайтарма"».
У 1937 році Сервер Джетере вступив до ГІТІС і восени 1937 року поїхав до Москви. Він написав багато ніжних листів своїй дружині. Наприкінці 1937 року почалися масові арешти, звільнення. Звільнили й Нуріє. Півтора місяці без роботи видалися вічністю. Вона бігала різними інстанціями, намагаючись з'ясувати причину свого звільнення і відновитися на роботі. Її таки взяли знову до театру. 1940 року Сервер Джетере, завершивши навчання, з дипломом режисера повернувся до Криму, до театру. Робота йшла успішно. Нуріє висунули на присвоєння звання Заслуженої артистки.
«Грянула війна. Батько пішов добровольцем на фронт. Збереглися наші спільні фотографії, зняті за день до його від'їзду. Він потрапив під Ак'яр (Севастополь) у десантні війська. Мама казала, що він «сухопутний моряк», за званням – офіцер» - згадує донька актриси.
Після війни її, як і весь кримськотатарський народ, чекало страшне випробування – примусове виселення. У травні 1944 року Нуріє разом із сестрою та маленькою дочкою вивезли на Урал. Там, тендітній актрисі, довелося у 40-градусні морози працювати лісорубом. Пізніше вона змогла перевестися до селища Нова Ляля Свердловської області. «Мама влаштувалася художнім керівником у місцевий клуб, крім цього, керувала драмгуртком у ремісничому училищі, яке розташовувалося в новій частині селища. Я була на концертах, організованих мамою. Вони збирали повну залу, навіть у проходах сиділи люди. А на сцені виконували поставлені нею танці, баяніст грав «Чардаш» Монті, мама читала вірші про війну, про кохання.» - згадує Дженні. В статті однієї із місцевих газет від 7 червня 1945 року можна знайти такі рядки: «Успішно пройшов концерт художньої самодіяльності ремісничого училища №20, поставлений у клубі імені Сталіна. Виступав хор, учень Е. Усеїнов добре виконав татарський народний танець. Програму вів Мінцер. Танці та декламації у постановці Джетере».
Дженні Джетере пригадує такі сторінки життя своєї мами: «Наприкінці 1946 року маму викликали до Свердловська в НКВС на допит. Їй влаштовували очну ставку із представниками колишнього німецького командування Криму. Багатьох із них вона знала, але, як згодом розповідала нам, була в такій депресії, що все нею сказане звучало невпевнено та несміливо. Представники НКВС дивувалися:
— Ми чули про вас як про відчайдушну і сміливу жінку, ви стільки людей витягли з гітлерівських катівень, брали участь у низці ризикованих операцій!
Вона відповіла:
- Так!Так! Це було! 54 людей витягла!
А в самої голос тремтить і ллються сльози! Ще б пак, її добрі справи скінчилися лісоповалом, 40-градусними морозами, кропив'яною юшкою. Опинившись у Свердловську, вона таки зайшла до драмтеатру, розповіла про себе та показала трудову книжку. Їй запропонували роботу. А коли повернулася до Нової Лялі, почала домагатися дозволу на переїзд до Свердловська.»
Згодом її розшукав чоловік Сервер Джетере, який після поранення був демобілізований з фронту та працював у Махачкалі режисером Кумицького драматичного театру.
За запитом, який організував Сервер Джетере, у 1947 році Нуріє Джетере дозволили виїхати до Махачкали. Однак її там чекало на нове випробування – у чоловіка була інша жінка. Та й НКВС не дозволила їй перевестися в Дагестан, бо «через одну кримськотатарську родину відкривати комендатуру в Махачкалі вони не можуть».
Нуріє з дочкою відправили назад на Урал, вона дивом потрапила до Узбекистану, ближче до родичів, в місто Наманган. Далі були важкі роки життя на засланні. Для того щоб вижити, дочку Дженні на деякий час розміщала в дитячому будинку. Так тоді робили, щоб діти були хоч нагодовані. Працювала помічником режисера в Наманганському театрі юного глядача. Вона так і не повернулася на Батьківщину, і померла на чужині – у Ташкенті 15 квітня 1991 році.
*Комеді́-Франсе́з, відомий також як Театр-Франсе, або Французький Театр (фр. Comédie-Française, Théâtre-Français) — єдиний у Франції репертуарний театр, трупа якого фінансується урядом. Розміщений у центрі Парижа, в 1-му адміністративному окрузі міста, у палаці Пале-Рояль. Має статус національного.
** Пикадилли (англ. Piccadilly Theatre) — відомий театр Вест-Энда в Англії, разташований на Денман-стрит, 16, поряд з отелем Regent Palace у м. Вестминстер.
Підготовлено Лейля Джаксім за матеріалами джерел:
Деятели крымскотатарской культуры (1921-1944 гг.): Библиографический словарь / гл.ред. и сост. Д.П.Урсу. – Симферополь: Доля, 1999. – 240 с. – Російською мовою.- стор.91-92.
Інтернет ресурс “Крим.Реалії” Гульнара Бекірова від 25.08.2016 р. “Слезы Сервера Джетере: в жизни и на сцене”.
Інтернет ресурс “Милли Фирка” від 28.05.2012 “Изгнанницы”- спогади Дженни ДЖЕТЕРЕ в газеті «Голос Крыма» № 20 від 18.05.2012 р.
Інформація підготовлена для друкованого видання - Календар пам'ятних дат кримськотатарського народу за підтримки Європейського Фонду за демократію.