На крилах свободи: Історія полону та повернення Володимира Миколаєнка.

- Володимир Васильович, сьогодні майже два тижні після вашого звільнення. Перше, що хочу спитати, як ви себе почуваєте? І що для вас означає звичайний день сьогодні?  

- Дійсно два тижні, невже вже два тижні? 

- Дванадцять днів, якщо точно? 

- Дванадцять днів! Порахували значить…. Як один день! Я в захваті взагалі від України, і в захваті від того прийому, який ми отримали від українців. Полоненні, які були звільнені саме в День Незалежності! Я десь сказав вже, що завжди думав, якщо пощастить, і я буду обмінний, то який буде цей день? Це - мій черговий день народження, такий, другий день народження, дуже приємно, що це сталося саме 24-го.   Ну і що стосується мого фізичного стану, ну зрозуміло, що за цей час вже ти якось відновлюєшся. Дякую лікарям, які до цього прикладають максимум зусиль, лікують нас і відновлюють. Вони кажуть, що цей процес не такий швидкий, але в порівнянні з тим, що було, це речі не порівнянні. Тут в Україні навіть повітря цілюще, ти дихаєш їм і набираєшся сил.   Ну важкувато, звісно, було розуміти, що за цей час - за три роки і три місяці, три роки і чотири місяці, я сам не пам'ятаю - хлопці рахували, там 1230 днів, щось таке. Все, що було – втрачено, а надбано нічого доброго не було, то зараз треба виправляти цю ситуацію, набиратися здоров'я, ну і, незважаючи на пенсійний вік, готуватись до активної роботи. Треба відновлювати країну, треба відновлювати місто спільними зусиллями.   Я думаю, що всі ми готові до цього, аби тільки ворог пішов геть, пішов там за свої кордони, там за російські хати йде.

-  Давайте повернемось у мирний Херсон на початок 2022 року, в той час, коли про повномасштабне вторгнення говорили як про гіпотетичний сценарій. За тиждень-два до повномасштабного вторгнення, яка тоді панувала атмосфера в місті?  

-  Відверто кажучи, напружена була атмосфера, і ми ж всі розуміли, що Херсон не так далеко знаходиться до кордону з Російською федерацією. Якщо казати про Крим, хоч ми й не визнаємо Крим частиною Росії, але саме там були їхні війська, і це дуже було близько до Херсонщини, і ми розуміли, що година-дві часу, і їхні танки можуть бути у нас. Хоча, відверто кажучи, я був переконаний, що війна буде, от тільки думав, що це піде зі Сходу, на Донецькому, на Луганському напрямку, а тут вони начебто просто так будуть піджимати, але активних бойових дій я не вважав, що буде. Я людина не військова, я простий громадянин своєї країни, і вважав, що вони підуть саме зі Сходу, як заявляли вони, що вони будуть відстоювати, щоб ДНР і ЛНР були території в межах адміністративних їхніх областей, що цьому напрямку будуть проводитися військові дії. І, тим не менше, ми побачили 24-го числа, що зранку вони пішли з усіх боків, із Сходу, із Півдня, з Криму, ну і з півночі від білоруських кордонів. Білорусь пропустила ворожі війська на нашу територію, через свої територіальні землі.  

 -  Ранок 24 лютого 2022 року. Як саме Ви дізналися про початок вторгнення?  

-  Ранок 24-го, дружина мені каже – війна! Ми побачили стовп диму в районі Чорнобаївки. Там вже горіли склади паливні. Ворожі гелікоптери налетіли, і знищили ці склади з паливом. На аеродромі це було видно і спостерігалося також і в Херсоні.  

 -  Пам’ятаєте свою першу думку тоді?  

-  Треба йти і боронити Херсон. Напередодні я спілкувався з нашим військовим комісаром обласним і питав в нього 23-го числа: - Якщо завтра війна, що мені робити? От скажи, які мої дії повинні бути, як мешканця міста Херсону? Як чоловіка?   Він казав: - не нагнітайте, не напружуйте, ніякої війни не буде! Я все ж таки витягнув з нього відповідь, що якщо все ж таки буде, і яку роботу робити і як захищати країну. І пам'ятаючи, про що ми домовлялись вчора, 24-го я зібрався і пішов до обласного військомату. Людина мене не прийняла. Вона ховалася від мене десь години-півтори.   Потім мені черговий по військкомату сказав: Володимир Васильович, він вас не прийме, він ховається. Якщо ви хочете захищати, йдіть в міський військкомат, який знаходиться на Спартаківському провулку. Я пішов туди.   Там дійсно вже збиралися люди. Хто за повісткою, хто за власним бажанням. Я сказав, що хочу запропонувати свої послуги. Вони мені сказали - добре, збирайте речі, на 12 годину приходьте. Відмітили, що я проявив таке бажання.  На 12 годину я прийшов з речами, там вже був повний двір бажаючих захищати Херсон, захищати Україну.   Мені дуже було приємно, що така кількість людей не побігла кудись в напрямку заходу, а саме прийшли чоловіки захищати. Після цього всі бажаючі поїхали в селище Надіпрянське, де формувалася Територіальна оборона. Це люди, які стали насторожі нашого міста.  

-   До речі, одного часу, від херсонців у соціальних мережах ширились різні повідомлення: одні казали, що військкомати були зачинені і бажаючі вступити до лав тероборони просто фізично не могли цього зробити.  Інші говорять - що хто хотів, змогли отримали зброю. Що вам відомо, чи працювали у Херсоні 24 лютого військкомати?

  -   Військкомати не роздавали зброю. Це військові частини роздавали зброю. Що стосується військкоматів, я був 24-го там, практично цілий день. Вже підвечір нас вивезли в Надіпрянське, підійшли автобуси, можливо годині о 17-й, 18-й ми поїхали туди, в Надіпрянське. І потім я був в військкоматі також 26-го числа. Нас 25-го розпустили, будемо так казати, десь після обіду, сказали, що всі йдуть в місто. Бо ми спочатку були в Надіпрянському, потім ми базувалися в селищі Молодіжному, в одній із шкіл. Потім нас розпустили, сказали, що зустрічаємось там 26-го. І коли я зранку зателефонував керівнику свого відділення….. і на 5-й раз я до нього не додзвонився, я пішов у військкомат. Військкомати не були зачинені. Там були присутні люди, вони, правда, були в цивільному вже. Хтось там якісь папери знищував…   Я потрапив до керівника військкомату. Він, мабуть, був з своїм заступником. Вони сиділи в цивільній формі, але принаймні вони були на своїх робочих місцях.   Я питав у них, як організувати роботу по охороні продуктових складів, і по захисту лікарень? Вони сказали, що це не наша справа: - «Ми просто мобілізуємо людей». А це справа Тероборони. Питаю, а де ж Тероборона, я не міг до свого керівника відділення додзвонитись?   Кажуть, на вул. Паровозній. Там нацгвардія у нас формується. Там і Тероборона.   Я пішов туди пішки. І там, дійсно, знову приходили люди. Їх фіксували, записували до лав Тероборони і надавали зброю, а потім перевозили в інтернат на І.Куліка. І там ми всі розміщувалися до 1-го числа включно.   Так що всі бажаючі, хто дійсно хотів, мали таку можливість. Можливо, останні дня два вже був такий наплив бажаючих записатися до Тероборони, що вже не приймали. Була команда не приймати. Навіть зачинили ворота. Казали, хлопці, вибачте, у нас тут достатньо людей, для того, щоб захищати місто.   Ну, людей-то може і достатньо було, але у людей тільки єдине, що було, це автомати. А вони (росіяни) зайшли-то на танках.  

 -  Російські війська після обіду 24 лютого вже були біля Антонівського мосту. Для багатьох херсонців це було шоком від неочікуваної такої швидкості. Як Ви пережили цей момент? Що, на вашу думку, пішло не так в обороні Херсона?  

 -  Ви знаєте, я переконаний, що це була зрада. Моє чітке переконання, що це зрада. І що це абсолютно не випадково. Бо так швидко дійти через територію області до Херсона, і чому не було підірвано того Антонівського моста? Це для мене велике питання. Я пам'ятаю, що тижні за три до війни проводились навчання військові. І під керівництвом Служби Безпеки України, наскільки я пам'ятаю, був присутній і президент.   І після цього він давав інтерв'ю, що тут ворог не пройде, тут все заміноване, мости заміновані. Взагалі ніяких шансів на прохід немає. Тому, ми розуміємо, що президенту доповідали і показували одне, а по факту вийшло зовсім інше.   Я ж кажу, тільки червоні доріжки цим танкам не постілили, щоб вони прийшли. От ми коли приїхали з військкомату, нас завезли в Надніп'янське, там базувалося школа, яка вже, мабуть, років 10 більше не експлуатувалася. Там була база Тероборони.  Там нам роздали зброю і почали формувати загони на захист Антонівського моста. Один автобус відправили, ще два автобуси чекали. Сиділи ми в автобусах, нам сказали, почекати трохи. Потім почали привозити поранених, бо ніяка піхота не пішла через Антонівський міст і надавати спротив не було кому. Вони просто мінами розстрілювали тих хлопців, які поїхали боронити. Тому з'явилось і перші поранення. А потім з'явилась наша артилерія і достатньо успішно вона стримувала в ночі бажання пройти російській техніки з лівого берега на правий.   А потім, коли спротив закінчився, нас перевезли в Молодіжне, також в школу, і ми спостерігали, як колони техніки пішли на Миколаїв. Тому непідірваний Антонівський мост або інші мости - в нас же через ці зрошувальні канали дуже багато мостів було, можна було підірвати там всі, і вони дуже-дуже довго б переходили тоді на праву сторону. Дуже довго вони пішли б, але я вважаю, що це хтось просто відпрацьовував отримані гроші, п'ята колона, так звана, якісь гроші Російської Федерації, тут просто внедрились в якісь керівні органи, і мабуть саме завдяки цій зраді у них так добре це все вийшло. Якщо б підірвали Антонівський мост, то наступна переправа була в Каховці, за 60 кілометрів, там можна було також з правого берега не пропустити, а наступна переправа тільки в Запоріжжі. Те, що ми зараз маємо, що ми не можемо перейти на лівий берег, тому що переправа виключно в Запоріжжі.  

 -  Ви неодноразово говорили в інтерв’ю, що зверталися до правоохоронців щодо “п’ятої колони”, зокрема Сальдо та Стремоусова. Чому, на вашу думку, державні інституції так неохоче реагували на ці сигнали?

-  Вони взагалі не реагували! Вони казали, що все нормально, все гаразд, то їхня принципова позиція така політична. У нас же толерантність. Я не можу пояснити. Я думаю, що саме тому і мости не підірвали, тому що сиділи в наших правоохоронних органах ті, які чекали на прихід цих танків. Мабуть, їхній захист, їхня підтримка була набагато сильніша, ніж позиція громадськості міста Херсона.   

ФОТО. Володимир Миколаєнко в своєму кабінеті. Херсон. 2014 рік.

-  Зараз ви напевно знаєте, скільки колись впливових місцевих політиків і посадовців перейшли на сторону ворога і скільки навпаки - захищають країну зі зброєю в руках. Чи є серед цих прізвищ, хто вас здивував? 

  -  По великому рахунку - ні. Я не дивуюсь тим, хто втік, тому що впізнаєш це прізвище, думаєш, що схоже на те, що ця людина могла зрадити. А ті, хто навпаки - просто пишаюсь тими людьми. Ті, хто пішов боронити нашу країну - я пишаюсь тими людьми.   

 -   Ви в одному з інтерв’ю сказали: «Там я тримався на зубах, а тут на крилах». Розкажіть, будь ласка, що було тими «зубами», які не давали вам зламатися? Що допомагало триматися? І що стало тими "крилами" після звільнення?   

-    Мабуть, почну з крил…. Я був дуже здивований… Я просто в такому захваті від того прийому, який саме в День Незалежності влаштували нам українці.   Починаючи від самого кордону і закінчуючи Черніговом - практично суцільна колона людей з українськими прапорами. Від малечі і до людей похилого віку, старше за мене. Вони зустрічали, раділи, вони вітали нас!І коли ти бачиш ці рідні, усміхнені обличчя, які тобі машуть, кажуть гарні слова… Це, знаєте, найкраще за будь-які лікі! І ти розумієш, що ти повернувся на батьківщину. Оце твоя родина!  А що стосується того, що «на зубах»?... Коли мене затримали ще в Херсоні. То вони мені відверто казали, «що ти ж розумієш, що ти вже з полону, з цієї в’язниці ніколи не вийдеш. Ти ж там і помреш». І казали, чому: за те, що наговорив, що чинив спротив, намагався надати спротив.   В першому допиті вони зробили такі висновки: «максимально заважав входженню російських військ в місто Херсон». Я не знаю, яким чином я заважав, але мені зараз приємно це згадати, що вони вважали, що я якимось чином зміг їх затримувати на певний час. (Сміється – ред.) Зупинити не зміг. Але тим не менше, те що вони визнали, що і мій вклад також був проти них, що я працював для того, щоб вони чуть пізніше зайшли чи було їм складніше заходити у місто Херсон. 

Мені дуже сумно згадувати цей перший день, 24-го числа, що по великому рахунку…..влади-то не було. Ні керівника області, обласної адміністрації, ні керівника обласної ради.   Ніхто не пояснив людям, що треба робити. Депутатський корпус – це депутатський корпус, це така справа… Але де поділись наші правоохоронці, де поділась прокуратура, де славне СБУ поділась – нікого не було. В місті нікого не було! Єдине, я знімаю, так сказати, капелюха, мені дуже приємно це казати, що я ще 27-го чи 28-го навіть бачив дві машини патрульної поліції, які рухались по місту. А потім, до речі, ці хлопці пішли і записалися в Тероборону, вже напередодні входження російських військ в місто Херсон.  Я не пам'ятаю, у кого такий слоган? …мені здається, чи у прокуратурі, чи у поліції, я бачив таке гасло «слугувати та захищати». (Служити і захищати - це слоган Національної поліції – ред.)  А кому ви слугуєте? Кого ви захищаєте?   Так, свої родини – це важливо. Але ви ж державні люди! Якщо ви захищаєте, так захищайте рідне місце, захищайте громадян, які там живуть.  

Невже я, людина у віці, повинна захищати твою маму, твою дружину, твою доньку, твого синочка? Я звісно буду захищати! Але де ти? Ти, який казав, що ти слугуєш і захищаєш?   Оце було сумно… Це було настільки сумно…, ну і зрозуміло, що так сталося, що в Херсоні, по великому рахунку, військових частин, ніяких не було.   Оце в Антонівці, якісь там невеличкий гарнізон ракетчиків був. Ну і Чорнобаєвка там, але на миротворчі операції позабирали наших хлопців: або на Схід або в Африку. Ну, по великому рахунку, це все.  

 -    В попередніх інтерв’ю ви казали, що три роки нічого не бачили окрім бетонних стін і вам не давали жодної інформації щодо перебігу війни. Чи були моменти, коли вам здавалося, що надії більше немає? І що саме в такі моменти допомагало вам віднайти внутрішню силу?  

 -   Ви знаєте, ні надії, ні віри я не втрачав. Я людина віруюча. От, мабуть, і віра також допомагала. Хоча, я відверто скажу, те, що відбувалося з нами…., я думаю, що це в кожному таборі, в кожному СІЗО саме це і робилось: це просто нищили українців і фізично, і морально намагалися поламати. І нам десь, мабуть, пару років тому почали включати радіо з релігійними передачами про українську православну церкву, ну, це Московський патріархат - які там гарні люди, і які вони там роблять добрі справи.  

А от, як ПЦУ, Православна Церква України, це, як вони звали їх там, «конкуруюча фірма». Це навіть не церква, це не віра, а фірма. От, ну, і саме головне, які негідники українці, які дурні немов все за нас вирішують американці. І всі ці Майдани, розповідали, влаштовані за американські гроші, всі запроданці, а вони от, (росіяни- ред.) правильно все розуміють, і прийшли нам допомагати і прийшли нас рятувати. Ну, а Українські Збройні Сили, це взагалі терористи, які тримають в полоні цілі міста України. Збройні Сили України, щоб ви розуміли. Тому, незважаючи на їхню цю пропаганду - віра не зникала. І було розуміння того, що, як би там не було, ну, в будь-якому випадку, правда завжди перемагає. Так, можливо, ми не мали ніякої інформації, а ми її дійсно не мали. Єдине, що в нас було так, що всі в основному сиділи ті, які в 22-му році потрапили в полон. А потім потрапляли якісь нові хлопці, які через рік потрапили в полон, і щось нове вкидували. Ми розуміли, що ситуація не погіршувалась, що наші Збройні Сили тримають наші кордони.

Я завжди згадував, як наш «великий друг» в лапках Лукашенко казав: «та ми з Володимиром Володимировичем за добу до Ла-Манша дійдемо» Я казав, вони до Гуляй-Поля другий місяць йшли, і то не дійшли.   Тому ми розуміли, що Збройні Сили України надають дуже гідний опір, і підтримка всього світу, по великому рахунку, на нашому боці, і що добро переможе. Єдине було питання - чи вистачить сил дочекатись до цього звільнення, дочекатись до перемоги. Були певні сумніви, тому що те, що робили з нами, це були такі знущання, побиття кожного дня, по великому рахунку, особливо перші п'ять місяців, це було три рази на день побиття. Жорстке побиття…Чи вистачить сил...? Але трималися і розуміли. Підтримували один одного, не давали нікому якось там зажуритись так, щоб втратити віру. Але були випадки суїцидів, були випадки і непоодинокі.  

-    І при цьому, ви казали, що відмовились від обміну на користь іншої людини…це неймовірний вчинок.  

-   Ну, по-перше, це не я сказав, це вже, будемо так казати, звучало, що таке було. (сміється – ред.) Знаєте, коли мене затримали, десь через декілька днів, у мене на допиті я задав питання, чи можу я зв'язатись з пані Денисовою, яка на той час була уповноваженою Верховної Ради з прав людини. А вони питають, а хто така Денисова, я пояснюю, це як ваша Москалькова. Каже: так, да, да, давайте, там, хай за вас дадуть там 20 наших хлопців, росіян, і ми, значить, будемо вас міняти. Ну, я попросив за тих своїх співкамерників, чи можу я сказати їй, що я прошу, щоб обміняли? Так, Так, можеш, так, давай, того полковника - Юрія Євченка, який був керівником роти у мене, і був ще Андрій Горшков. Він каже, Андрія, ми самі відпустимо за день, за два. Говорить, ну, не треба навіть про нього казати, а от за тебе чоловік 20, і за полковника ще там чоловік 5-7 дадуть. Все добре. Давай, пиши! Я тоді Людмилі Леонтіївні написав, що так і так, потрапив в полон, за можливістю включити в список на обмін.   Вона відповіла, що зробимо, будемо намагатися тебе витягувати. Спитала: катують- не катують де ми в Україні, або на Росії?   Ну, таке от.

Дійсно, я знаю, що вона виконала моє прохання і в список на обмін нас включили з Юрієм Валентиновичем. Але я казав тоді і завжди казав, що мене не треба. Я не піду, коли за мене будуть давати 20 якихось російських хлопців, тому що замість того, щоб 20 українських хлопців витягнути, я не зможу дивитися в очі батькам цих людей. Тому позиція була така, що якщо там у вас є, наприклад, якийсь там, не знаю, льотчик, якого там полковника плануєте на обмін, я готовий на нього помінятися, якщо є така можливість. А давати за мене 20 солдатів, навіть не пропонуйте, я не піду на такі обміни.   І ця моя позиція зберігалася до сьогоднішнього дня. І мені навіть зараз, знаєте…, абсолютно дискомфортно, коли я кожного дня розумію, що там хлопці сидять і що вони відчувають, і що вони проходять кожного дня, а я тут уже на волі, певне відчуття провини існує. І я для себе визначив головне завдання, що я повинен зробити все можливе, що може від мене залежати, для того, щоб допомогти витягнути цих хлопців.   Я розумію, що від мене мало чого залежить, але якщо я можу цьому допомогти, я повинен це зробити, тому що я розумію, в яких важких, страшних умовах вони там знаходяться.  

-   Вам доводилось зустрічати в полоні інших херсонців?

  -  Так, ну от я з Сергієм Євченко сиділи останні, пару місяців в одній камері. До цього там були інші хлопці, які мали відношення. От, тільки що телефонував Олександр Трещинський, який навчався в Херсоні. Або Влад Стращенків, він сам з Одеської області, але тим не менше в Херсонській морехідці навчався. Дуже багато таких рідних людей, з якими було про що поспілкуватися, дізнатися нового, знайти спільних знайомих. Це дуже важливо, знаєте, от така от інформація, коли ти відчуття такого спорідненого отримуєш.  

 -  Можете поділитися моментом або спогадом, який у вас залишився найяскравіше з вашого перебування в полоні? Що врізалося в пам’яті?  

 -  Нічого доброго не врізалося пам'яті… Тільки страхіття. Знаєте, зі мною сидів хлопець Ваня Перечосов, який відсидів достатньо великий термін в українських в'язницях. У  нього там було щось «по-малолєтке», чи магазин пограбував, потім когось там побив. І в нього був термін щось 7 чи 8 років строгого режиму. Так він казав, що я краще ще 5 років відсидів би строгого режиму, ніж п'ять місяців, що ми відсиділи у Воронежі. Каже, такого жахіття він навіть уявити собі не міг.   Людина, яка сиділа з тими, хто пожиттєво сидить, він каже, такого навіть уявити важко.

  -  Який розпорядок дня для українського полоненого у російських тюрмах? Які там діють заборони і що дозволено.  

Нічого не дозволено. У нас немає там жодних прав - в українських полонених. Навіть ті люди, які там за важкі злочини, (росіяни - ред.), і тримаються в ув'язненні, вони мають певні права. Ми не маємо прав жодних.   Там стосовно тебе дозволено все, що завгодно. Що завгодно… У мене був випадок, коли режим став трохи полегше - знов почали бити хлопців, і я був змушений оголосити голодування, для того, щоб це припинилося…   Вони пішли, не можу сказати, що пішли на зустріч, але вони почули. Я сказав, що це єдина можливість чинити спротив і примусити це припинити. Або, вибачте, нас когось скалічать, або вб'ють, і чекати, поки ти будеш калікою, чи зроблять з тебе дурня, або тебе вб'ють. Так краще піти на голодування. І старший - це опер нашої в'язниці, у нас з ним була бесіда. Каже, ну ти з голоду не помреш, ми тебе не дамо. Ми тебе будемо зв'язувати, прив'яжемо до стільця, будемо годувати через зонд. Ну, каже, припиняй голодування, я там дам команду, щоб вас припиняли бити.   Я кажу, ні, поки не припинять - я припиняти не буду. Він витримав своє слово, і бити припинили.  

Я на п'ятий день вийшов з голодування. Мені хлопці кажуть, що була зміна у цих, хто піднімав руки, і жодного побиття не було, а били дуже жорстко. Один хлопець, двічі майстер спорту, його там побили, а потім просто закинули в камеру, і ми бачимо - по ньому ногами по голові били.   Так що прав там у нас ніяких немає, і це залежить від настрою тих ось російських…, як їх назвати? Не хочу вживати поганих слів.., з цих солдатів, м'яко кажучи. Якщо у нього гарний настрій, ну, значить, тоді і ти будеш там живий. А ні – то і собаками травили, і руками, і ногами, ну, це таке от…  

-   Щоб Ви могли сказати собі -  тому Володимиру Миколаєнку який був до 24 лютого?  

 -         Не будь дурнем. Коли почалась війна, дружина каже, що ми будемо робити? Будемо їхати з міста, або залишатись? Я кажу, залишатись. А що нам боятися? Ми в своєму рідному місті, ми не злочинці, ми нічого не робили. Ми будемо чекати… Потім вже, коли почалась окупація, я кажу, ну, що? Чекаємо ЗСУ. От, ну, там ще в Теробороні сказали, що ми переходимо на партизанську роботу, тому я не міг, я вважав себе бійцем Тероборони і не міг кинути і поїхати. От, значить, партизанська війна, значить, партизанська війна, значить, треба чекати на накази.   Я і сам пропонував певні дії партизанської роботи. От, але я навіть уявити собі не міг, що це буде. Знаєте, що це? Тут людського нічого немає, тут просто тупо варварське ставлення. Варварське!

Навіть, варварські дії військові. Вони завжди розповідають про Другу світову, що німці якісь там були не такі, що вони там нищили радянський народ. А чим вони відрізняються від тих німців?   Я от не бачу різниці. Ті ж самі табори, ті ж самі знущання. Ті ж самі! От, мені хлопці розповідали, що зі мною сиділи, (або я сидів з ними), хто боронив Маріуполь, і вони розповідали, як росіяни відносились до тих, хто поранений: або добивали, або кидали.   А чим це відрізняється від тих фашистів? Сьогодні, вони звинувачують нас, що ми фашисти, що ми негідники, що ми якісь не такі, а вони прийшли нас захищати і звільняти. А хто вас запрошував?   Від чого ви нас прийшли звільнити? Від майна? Від волі? Мабуть, від цього. Від цього добра, що у нас було.  

ФОТО: Володимир Миколаєнко на 12 день після звільнення з російського полону. Вересень 2025 року.

-    Яким ви бачите Херсон через 5 років? Що, на вашу думку, має змінитися в першу чергу?  

-   Я оптиміст по життю. Я вважав, що я повернувся в країну, яка змінилась кардинально. Я переконаний, що в Україні народилась нарешті нація.   Ті, хто сьогодні на лівому березі, (зрадники- ред.) це добре, що вони там. Країна очищається. Мені здається, що тих людей треба просто залишати без українського громадянства.   Для мене питання величезне - оці псевдопатріоти, які сидять там в Польщах і в Німеччинах, і розповідають, як треба боронити батьківщину, як треба любити батьківщину, і що треба робити. Я пам'ятаю в 2014 році Майдан і на цьому Майдані стояв невеличкий наметик. Такий збоку там стояв.   І на ньому була така картонка, на якій було написано, що краще бути боягузом на Майдані, ніж героєм на дивані біля комп'ютера. Оце мені так запам'яталось і я думаю, що зараз, можливо, ти не маєш певного досвіду і вміння воювати, або, ти вмієш тільки волонтерити, або надати медичну допомогу… Але в будь-якому випадку ти допомагаєш своїй країні перебороти цю гидоту. Це дуже важливо! А якщо ти розповідаєш МЕНІ, як треба боронити країну, сидячи десь в Польщі - ну не треба! Залишайся там, якщо Польщу це влаштує. І хай ці люди залишаються без громадянства. Без українського. Давайте ми будемо таким чином очищатися.   

-   Ви стали символом стійкості для багатьох українців.  

-  От давайте не будемо про символи….  

-   Але це правда! Ви стали символом стійкості для багатьох українців. Як нам усім не втратити цю правду про пережите? Що треба зробити, щоб пам'ять про страждання і мужність не знівелювалася з часом?  

-  Я думав, що країна суттєво змінилася, що зовсім інше життя, зовсім інше ставлення у нас в країні один до одного. Але в мене зараз є вже певні сумніви. Я бачу, що не все так, як я собі уявляв.  Дуже багато залишилось того, що повинно було залишитись в минулому! Тому треба …. Працювати треба!  Ви знаєте, я коли сидів в тому полоні, дуже багато переробив в думках певних справ для своєї родини і для міста. Ну, думаю, займусь громадською діяльністю, буду допомагати там, там, там. Я бачив, як це буде робитися. Але чи готові ми всі до цього? Готові змінитися? Готові до таких змін? Тому що це прислів’я: кому війна, а кому мати рідна, воно ж нікуди не зникло. І, до речі, так само, як і добра, в лапках, слав’янська традиція нагородження непричасних і покарання невинуватих. Також я зараз намагаюся оцінити ситуацію, що відбувалося і як це відбувається…., то виникає дуже багато питань. Дуже багато питань. Зрозуміло, що ці питання виникнуть вже після того, як завершиться війна. Але, як кажуть, осад залишився. Осад залишився… Це сумно.  

-    На завершення, що б ви хотіли сказати херсонцям, які пройшли і продовжують проходити через найтяжчі випробування? І яке одне головне послання ви хочете передати всім українцям, які чекають на звільнення своїх міст і на повернення своїх близьких з полону?

-   Ви знаєте, я завжди розповідав хлопцям в полоні, що якось у мене був дуже відомий політик - Микола Томенко. Він якось подарував мені щорічник, який він випустив на честь 200-річчя Тараса Григорійовича Шевченка. Дуже гарний щорічник.   Там кожного дня були розписані якісь певні події, пов'язані з Тарасом Григорійовичем, якісь його малюночки, його вірші. І на кожній сторінці там було буквально одна чи дві стрічки, такий невеличкій обзац, і написано питання: що я сьогодні зробив для України? І от будучи тоді на посаді міського голови, я розписував цей щорічник і кожен аркуш там просто розписаний був до кінця. А от там, де питання: що я зробив для України - пусте місце кожного дня. От давайте думати не про те, що країна моя повинна робити для мене, а все ж таки, що ми зробили для своєї країни кожного дня. Або хоча би раз на тиждень.   Давайте щось робити для своєї країни, а це в кінці кінців буде і для наших родин, ну і для наших міст, і так далі. Оце важливо! Щоб ми відчували себе дійсно справжньою нацією! Щоб ми відчували себе єдиною родиною! І не думали про те, що зробити, щоб мені стало краще.  

Знаєте, я завжди вважав ці дні, які я знаходився на волі, якимись важкими, що я там приходжу після роботи втомлений. До мене онуки кажуть, дідусь, давай там подивимося якийсь фільм чи мультфільм. А дідусь каже, та я втомився, давайте я відпочину, бо сил немає. Я вважав, що це якісь сірі будні.   А в полоні я зрозумів, що це були пряники. Сірі будні - це було у в'язниці. Давайте цінувати кожен день і давайте цінувати наших рідних і близьких, які знаходяться поруч.   Поки вони живі! Поки вони здорові! Поки вони поруч! Давайте казати тим людям, які знаходяться поруч, які нам дорогі, давайте кожного дня казати, як ми їх любимо!  Я вважав, що я гарний батько, дідусь, непоганий чоловік, вважав, що я нормальна, порядна, відповідальна людина.   Але оця рутина мене вбиває і я повинен їй кожного дня приділяти більше, більше, більше уваги. Тому приділяйте увагу своїм рідним, самим дорогим, поки вони поруч.    І це повинно відкладатися і на нашу батьківщину. Давайте любити, поважати і допомагати одне-одному. 

А що стосується тих людей, які знаходяться в полоні, я для себе визначаю пріоритет, що я повинен сьогодні зробити все можливе і неможливе - все, що я можу для того, щоб вони опинились на волі, я повинен це робити, тому що я кажу, що в мене відчуття зараз провини.   Так, я відсидів майже 3,5 роки, але вони продовжують сидіти! Це найбільше страшне. І я розумію, на скільки важко їм тут.   От ми з вами випили по чашці кави, а вони тільки мріють про цю чашку кави… Розумієте? Кожного дня вони мріють опинитися у себе, в своїх домівках, обійняти своїх рідних.   Я після полону згадав, ну…, умовно, 40 людей, з якими я знаходився в камерах, протягом останніх півроку, намагався обдзвонити кожного. І розумію, що когось не дочекались. Хтось вважає, що в нього, жива дитина, а сталося так, не хочу називати прізвище, що дитина загинула, тому що втрапив снаряд в будинок і повбивав всіх, хто був в цій багатоповерхівці в Маріуполі.   І я навіть не уявляю, як вони повернуться і в надії обійняти своїх рідних, а рідних вже немає. Оце страшно!

Повне відео тут: "Я в захваті від України": Історія повернення з пекла. Інтерв’ю з Володимиром Миколаєнко."