Між Днем АР Крим та Днем спротиву

Кожного року 20 січня в умовній «кримській» бульбашці та дотичних до неї колах відбувається обговорення «А чи справді нам потрібен день Автономної Республіки Крим?» Попри те, що в останні декілька років інтенсивність цих дискусій значно вщухла (бо досягнуто певного консенсусу у сприйнятті цієї дати), з Днем АРК українців у соцмережах досі вітають деякі державні органи влади, Служба безпеки України, Центр протидії дезінформації при РНБО, обласні військові адміністрації та ТЦК, навчальні заклади (зокрема, Дипломатична академія України імені Геннадія Удовенка при МЗС), медіа, громадські організації, благодійні фонди, Львівська обласна організація Народного Руху України та навіть аналітичні центри. Нерідко для таких привітань у соцмережах використовується канонічне зображення Ластівчиного гнізда, або й взагалі Пам’ятник затопленим кораблям в Севастополі. То що ж сталося 20 січня 1991 року і чому ми досі не можемо відмовитися від цієї пам’ятної дати в нашому «обрядовому календарі»?

Подія, що відбулася в Криму в січні 1991 року, є глибоко вкоріненою в інші, віддалені у часі історичні події: створення Кримської АРСР 18 жовтня 1921 року, її ліквідація 30 червня 1945 року Указом Президії Верховної Ради СРСР після депортації кримських татар з Криму та оприлюднення Висновків та пропозицій Комісії Верховної Ради СРСР з проблем кримськотатарського народу у листопаді 1989. Слід нагадати що депортація кримських татар — це не тільки вигнання народу з власної батьківщини, але й заборона на повернення в Крим навіть після смерті Сталіна та ХХ з’їзду КПРС. Боротьба кримських татар за відновлення власних прав (а саме петиційні компанії та інші низові ініціативи, дисидентський рух, спроби повернення в Крим в умовах заборони та акти самоспалення) мала за мету не тільки  повернення народу на батьківщину, але й відновлення Кримської АРСР як національної за своїм характером автономії. Про що, зрештою, і йшлося у Висновках Комісії: «Відновлення прав кримськотатарського народу неможливе без відновлення автономії Криму у складі УРСР. Це сприяло б як інтересам кримських татар, так і представників інших національностей, що мешкають в Криму».

Кримська партійна номенклатура, яка на той момент вже майже пів століття «насолоджувалася» Кримом без кримських татар, була категорично проти повернення корінного народу на батьківщину, а тому керівники Кримської області вирішили взяти у свої руки ініціативу з відновлення Кримської АРСР. Вже 20 січня 1991 року на загальнокримський референдум було винесено питання: «Ви за відтворення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної республіки як суб’єкта Союзу РСР і учасника Союзного договору?» Насамперед, слід зазначити що для відновлення Кримської АРСР проведення референдуму не було необхідним. Достатнім було скасування Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про перетворення Кримської АРСР в Кримську область РРФСР» та Закону Російської РФСР «Про скасування Чечено-Інгушської АРСР і про перетворення Кримської АРСР в Кримську область». Але поспіх та неочевидне рішення очільників радянського Криму пояснювався їх бажанням не тільки зберегти наявне статус-кво (Крим без кримських татар), але й підвищити власний статус: в їхніх планах було отримання «незалежності» від УРСР згідно із новим союзним договором.

Попри те, що кримська влада проголошувала своє «щире бажання» взяти до уваги точку зору усіх «кримчан», корінний народ Криму, кримські татари (більшість з яких на той момент ще залишалася у місцях вигнання), очікувано не могли висловити свою думку. Заява Кримської обласної Рада народних депутатів, що «визначення державного статусу Криму має ґрунтуватися на волевиявленні народу Криму» була нічим іншим, ніж свідомим пересмикуванням та підміною суб’єкта. На думку дослідника Максима Свєженцева, цей трюк був черговим проявом поселенського колоніалізму радянської (російської) влади: заміну «кримців» на «кримчан» та недопущення перших до прийняття рішень про статус їхньої землі. В результаті, кримські татари, яких на той момент повернулося в Крим лише близько 80 тисяч, повністю проігнорували кримський референдум 20 січня 1991 року. Центральна влада УРСР на чолі з Леонідом Кравчуком теж відмовилася взяти до уваги точку зору делегації кримських татар, які прибули до Києва, і вже 12 лютого 1991 результати Кримського референдуму було затверджено законом Верховної Ради УРСР.

Чи може 20 січня 1991 року бути пам’ятним днем для української держави? Справді, існує точка зору, що референдум надав кримській політичній еліті квазі-суверенність, що певною мірою відтермінувало окупацію Криму Російською Федерацією. На думку деяких експертів, без референдуму 1991 року Крим міг би спіткати умовний придністровський сценарій ще у першій половині 1990-х років. Однак така «якбитологія» не витримує жодної критики. Створена напередодні розпаду СРСР, без належним чином визначеної системи органів влади, чудернацька автономія стала джерелом дискримінації кримських татар та шантажу центральної української влади. У період з 1991 по 2014 рік День АРК відзначався лише в Криму, а після окупації пів острову РФ набув символічного значення як «підготовка до входження у склад Росії».

Повертаючись у наш 2024 рік, варто зазначити, що привітання з Днем АРК в соцмережах відбувається, певною мірою, за інерцією. Подекуди це типове виконання якихось «планів» (навіть якщо це просто план наповнення сторінки у фейсбуці). І це, зрештою, дивує, бо 20 січня прийнято вважати пам’ятним днем лише згідно з постановою Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 1993 року. Тобто в загальнодержавний, національний календар ця дата, вочевидь, потрапила вже після 2014 року, коли відбувалося (пере)винайдення українського Криму та відчувалася потреба мати свої ритуали та обряди. Я добре пам’ятаю дописи та коментарі деяких кримських активістів про те, що їм потрібна хоча б якась дата, коли можна було б збиратися і згадувати про Крим. Чому це погана ідея використовувати День АРК для підсилення присутності теми Криму в українському інформаційному просторі вже зазначено у цьому тексті. Але що маємо натомість?

З 2016 в Україні 26 лютого затверджено як День кримського спротиву російській окупації (День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, згідно з указом Президента України від 2020 року). Саме 26 лютого 2014 під стінами Верховної Ради Криму відбувся мітинг проти проведення позачергової сесії Верховної Ради Криму, на якій мало б розглядатися питання про вихід Криму зі складу України. В той день уся країна, що ще була у жалобі за загиблими на Майдані, із захопленням дивилася на те, як українці та кримські татари витіснили «активістів», пов’язаних із партією «Руська єдність», за межі площі перед Верховною Радою, та не допустили проведення сесії. Впровадження через декілька років цього пам’ятного дня було покликано нівелювати поширенні на той час уявлення про «кримчан-зрадників», що нібито «не чинили опір окупації». Гірка іронія полягає у тому, що ці уявлення зійшли нанівець після 24 лютого 2022. Важко відповісти, що на це справило першочерговий вплив. Можливо, досвід тимчасової окупації окремих територій унаочнив те, що неозброєні громадяни не можуть чинити опір військовим. Або ж поява ж такого явища як «кримські партизани» посприяла змінам у ставленні до громадян України що залишилися в окупації в Криму. Зрештою, не хочеться вірити, що вісім років знадобилося українцям, аби зрозуміти усю «фейковість» референдуму 2014 року в Криму.

Попри істотне символічне значення протесту біля стін ВР АРК 26 лютого 2014 року, ця пам’ятна дата, на мою думку, має функціональну обмеженість. Слугуючи меморіалізації подій 2014 року, День спротиву не фреймує наші уявлення про Крим, його минуле та майбутнє, а також місце у складі України. Фактично, 26 лютого 2014 року є частиною того ж дискурсивного поля. що і День АРК: і місце проведення мітингу, і політичні фігури що брали у ньому місце, і прийоми боротьби та практики спротиву — все це болюче нагадує про період 1991–2014 з усіма його викликами, компромісами та поразками. Хоча зараз День спротиву російській окупації виконує функцію парасольки, під якою знайшлося місце не лише подіям 2014 року, але й усьому тому, що відбувалося в подальші роки (а це і переслідування та арешти в Криму, повсякденний спротив громадян, організовані рухи опору після 24 лютого 2022 року), стати заміною Дню АРК йому заважає вузькість фокусу та відсутність візії майбутнього, яка б нарешті вийшла з полону лімінальності пострадянського Криму. Насамкінець, увага до кримського питання лише в один день на рік відверто дратує і включення в календар нових пам’ятних дат лише було б на користь. Які є наявні альтернативи і чи існує їх достатня кількість?

Насправді, вкрай мало суто «кримських» дат існує у публічному вжитку та є офіційно затвердженими на державному рівні. Насамперед, на думку спадає 18 травня — День пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу. Але цей день про траур, про жалобу за загиблими і тими, хто ніколи не повернеться на батьківщину в Крим. Дню кримськотатарського прапору, попри урочисті заходи під гаслом «Два прапори — одна країна», бракує не тільки офіційного затвердження на державному рівні, але й широти. Натомість день прапору міг би бути хорошим доповненням до іншої пам’ятної дати, яка у нас досі залишається непоміченою попри свій потенціал. Мова йде про 9 грудня 1917 року,  коли Перший Курултай кримськотатарського народу розпочав свою роботу в Ханському палаці, в Бахчисараї. Курултай, тобто національні установчі збори, проголосив про свої наміри створити Кримську Народну Республіку та ухвалив демократичну Конституцію. Цей документ був, безумовно, прогресивним для свого часу, не тільки у вимірі тюркського та мусульманського світів. Серед іншого було проголошено: незалежність законодавчої влади, виконавчої влади, судової влади; право на самовизначення всіх народностей; рівність, а саме скасування станових привілеїв, повне рівноправ’я жінок з чоловіками; свободу особистості, слова, друку та зібрань. Але головна цінність пам’ятної дати Першого Курултаю полягає не у намірі тодішньої кримськотатарської еліти здійснити ліберальні перетворення, а у ствердженні власної суб’єктності та відновленні втраченої у 1783 році суверенності. Якщо не брати до уваги «передачу» Криму до складу України у 1954 (яку неможливо сприймати серйозно), саме 9 грудня 1917 може стати гідною заміною Дню АРК та наповнити умовний «День Криму» справжнім смислом. І тут йдеться не тільки про зміну моделі національної пам’яті шляхом меморіалізації важливої, але раніше маргіналізованої історичної події, але й про формування нашого бачення майбутнього Криму, яке б не спиралося б на колоніальну спадщину та не відтворювало б імперські моделі панування.

Кримське питання, попри свою складність, має бути вирішено. Зрозуміло, що виклики, які постають перед нами потребують ґрунтовних, не простих рішень, а тому висловлені у цій колонці думки є лише особистою позицією автора. Тим не менш, очевидним є, що подальше перебування у лімбі між Днем АРК та Днем Спротиву є безпросвітно марним.

Мартін-Олександр Кислий

Історик, кандидат наук, викладач Національного університету «Києво-Могилянська академія. Досліджує історію кримських татар, захистив дисертацію «Повернення кримських татар на батьківщину в 1956–1989 роках». До його наукових інтересів належать теми міґрації, пам’яті, травми, ідентичностей та колоніалізму. Випускник Fulbright Research and Development program (2017, University of Michigan, Ann Arbor), стипендіат Institute for Human Sciences (2022)

Орігінал статті тут: Украна модерна