Легенда про Ісмаїла, який розбудив Пісню Криму

Кажуть, у ті часи, коли зорі ще розмовляли з місяцем, а кожен кримський пагорб мав свою мелодію, Крим був землею, що співала. Пісня линула з кожної ущелини, з кожного людського серця. Але одного дня ця пісня обірвалася.
Це сталося тоді, коли вперше прийшли чужинці зі сходу: російське військо з холодними очима і шаблями. Вони вбивали без жалю тих, хто говорив не їхньою мовою, вони палили села, руйнували мечеті, ґвалтували Пісню. І та Пісня, що тримала народ, зламалась. Її ніби вирвали з грудей. Відтоді Крим зажурився, а за цим послідувало мовчання.
Чужинці палили книги, забирали землю, закривали медресе, зігнали народ у страх і невіглавство. Пісня Криму сховалась у глибоких печерах, мов пташка, яку налякали громи. Відтоді народ ходив мовчки, з опущеним поглядом. Навіть птахи літали нижче, а джерела шепотіли не на радість, а на сум.
Так пройшло десятки років, та Всевишній не лишив Крим без надії. Він любить Крим, і один раз на сто років, народжується той, хто своїм життям несе світло для народу.
В один тихий світанок, коли Бахчисарай ще кутався в пелюшки туману, народився хлопчик. У першу ж ніч його народження одна з далеких скель, де ніколи не вщухає молитва, тріснула тоненьким звуком, немов струна, яку хтось щойно торкнув. Люди не звернули уваги, але старий мулла сказав:
— Це прийшла душа, яка принесе світло в Крим.
Хлопчика звали Ісмаїл.
Він ріс, слухаючи не лише людей, а й вітер, каміння і дощі. Він запам’ятовував усе, що чуло його серце. А ще він бачив сон: що в одній з печер Криму спить велика Пісня. Вона схожа на світлячка: тиха, тепла, але її світло здатне розбудити народ.
— Чому вона спить? — питав він у старих.
— Бо ми забули її ім’я, — відповідали ті. — А хто забуває Пісню, втрачає себе.
Коли Ісмаїл підріс, він залишив дім і поїхав далеко: у великі міста, за моря, за знанням. І в кожному новому місті він збирав по літері, по думці, по зернині мудрості. А коли серце його стало повним, він повернувся до Криму. З новим словом і з новими знаннями.
Люди казали, що нібито він був схожий на того, хто несе в долонях вогонь, але не обпалює, а зігріває.
Він відкрив школу, де слова знову заговорили кримськотатарською. Видав газету, яка розносила правду степами й долинами, немов весняний вітер далеко-далеко за межі Криму. І щоразу, коли нова дитина вчилася читати, гора легенько дзвеніла. Щоразу, як жінка читала газету вголос: Пісня робила подих. І нарешті, коли весь Крим знову навчився читати і заговорив, прокинулась і Пісня.
Кажуть, вона вийшла з печери вночі, коли повний місяць стояв над горами, і заспівала над усім півостровом. Люди спершу не повірили, казали що це просто вітер. Але старі матері плакали, впізнавши в тому співі голоси своїх бабусь. Це була не просто мелодія. Це було «Я існую!» народу, що повернувся до самого себе.
І відтоді так говорять у Криму:
Коли земля забула Пісню — Ісмаїл її згадав.
Коли люди замовкли— він розпалив слово.
Коли ніч була найдовша — він став світанком.
Кажуть, що після того, як Пісня повернулася до Криму, вона оселилася не в одному місці, як колись, а в серцях людей. У кожному слові, сказаному з любов’ю до рідного краю, у кожній пісні, проспіваній на весіллі чи похороні, у кожній книжці, яку читає дитина, живе її відлуння.
А ще кажуть: коли в Криму знову темніє, коли знову вітер приносить мовчання, страх і заборони, Пісня не зникає. Вона просто ховається глибше, чекаючи, і шукаючи тих, хто згадає її ім’я і людей, яких пробудив Ісмаіл.
Пісня це наша гідність. Це народ, що щоразу повертається, навіть із найтемніших часів.
Автор: Ібрагім Сулейманов