Крізь жорна та час. Ібрагім Софу – син Криму та людина честі.
Народився Ібрагім Софу в кримському місті Ак’яр, (Севастополь) 21 січня 1918 року. В 1934 році закінчує школу. Його батько Мемет, бажаючи дати сину перспективну роботу на все життя, домовляється с знаменитим в Ак’ярі єврейським майстром шкіряної справи на прізвище Варшавський, щоб він навчив його своєму стародавньому ремеслу. Паралельно с заняттями в школі, підліток Ібрагім навчається обробляти шкури так, що Варшавський довіряє йому робити спецзамовлення для вищого керівництва військових. Окрім шкіряної справи, старий Варшавський вчить Ібрагіма забороненої на той час в СРСР, мові - івриту, що також допомогло йому в подальших життєвих поневіряннях. У 1940 році він вже навчається в суднобудівному технікумі і паралельно працює на судноремонтному заводу в Севастополі, звідки його призивають до лав Червоної Армії.
Життя дітей, які народилися на початку 20-го століття, було жорстоким. Переживши голод, розкуркулювання рідних і хвилю репресій в Криму, молодого Ібрагіма доля відправляє на першу його так звану «Зимову війну» (ред. Радянсько-Фінська війна 1939-1940).
У Карелії війна була не довгою, але жорна чергової війни вже працювали на повні оберти. Залишки вцілілих, від вбитих у цій війні 1 млн. солдат, радянська влада перекидає на західний кордон СРСР. Ібрагім Софу призначений в Слонімський 106 моторизований полк, звідки прямує до Баранівського військового училища, де отримає звання лейтенанта. В червні 1941 року, молодий командир кулеметної роти, отримає призначення на, як тоді це називалося «літні польові табори», на самому кордоні з окупованою німцями Польщею, поблизу невеликого білоруського містечка Слонім.
Здавалося б чудове літо 1941 року не віщувало ніяких проблем ..., але в ту тиху ніч на 22 червня йому приснився їх сільський мулла Абібулла, який наполегливо говорив:
- Ібрагім вийди з намету!
- Я хочу спати. Навіщо? Але мулла наполягав:
- Вийди! Не сперечайся! Так треба!
Як опинився зовні, не зрозумів. Але в ту ж хвилину, німецький снаряд точно ліг в намет, де спали його товариші по службі. Але про чудо не було часу думати… Цей сон, як привід, ще довгі роки повертатиметься щоразу і буде переслідувати його по нескінченним дорогам війни.
Радянська Армія, гола та боса, ще не встигла прийти до тями після невдалої Фінської авантюри, тому не дивно, що дати відсіч, наступаючим німцям, їм було нічим. Навчальні табори були забезпечені лише холостими патронами. Не дивлячись на суцільний жах, який відбувався навколо, Ібрагім керує своїм підрозділом і організовує відступ. Озброївшись тим, що знайшли на покинутих складах, вони з боями відступають до містечка Новогрудка. Але це не врятувало ситуацію, майже вся західна група радянських військ потрапила в оточення. Це був один з величезних котлів, з якого було два виходи: полон або смерть.
Пізніше була важка контузія. Полон. Невідомий хутор… Нацисти виганяли з сараю тих, хто міг пересуватися. Сарай забили, і обливши бензином, спалили заживо тих, хто в ньому залишився. Він прийшов до тями вже в строю полонених у формі рядового солдата. Бійці встигли перевдягнути його з офіцерської форми, поки він був без свідомості. Його на плечах виніс товариш по службі. Той самий, який набагато пізніше, після війни, буде шукати його рідних по всій Центральній Азії.
Потім почався кошмар таборів для військовополонених. Новогрудок - Ліда - Гродно - Білосток - Ольштин… Ольштині - це місто в Польщі (в той час - Східна Прусія) поблизу якого вже був табір для військовополонених, побудований для французів, англійців та інших полонених з підкореної Європи. Для радянських солдат було окреме місце у відкритому полі за трьома рядами колючого дроту. Євреїв та комуністів нацисти шукали ретельно і зазвичай тут же, розстрілювали перед строєм. Щоб не потрапити в новостворювані нацистами ісламські батальйони СС, він приховував своє справжнє ім'я. Тепер його знали як Іллю Михайлова. Миритися з полоном не став. Почав підбирати однодумців для втечі. Організував дві незалежні групи. Знання івриту, який дуже схожий на німецьку мову, допомогло йому підробляти помічником у німецького коваля. Саме у нього він вкрав з кузні кусачки і сховав їх до часу прямо у вигрібній ямі.
В одну з серпневих ночей 41-го, коли нацисти святкували чергову перемогу на східному фронті, трапилася оказія. Страшна гроза і злива змусила охорону табору відключити струм і навіть, прибрати собак. Сама природа вирішила заступитися за нещасних ... Чекати іншого такого випадку не було можливості. У цю ніч, з табору, пішли дві групи втікачів. Першу очолив Ібрагім Софу - Ілля Михайлов.
Два тижні по лісах і болотах на чужій землі, ночами, харчуючись як звірі ягодами, травою, корою дерев, вони пробиралися на свободу. В нікуди. Напрямок один - на схід. Лише на 15-ту добу ризикнули звернутися за допомогою на польський хутір. Літній поляк, ризикуючи собою, сім'єю і майном прийняв їх як своїх дітей. Забезпечив їжею і одягом. 14 осіб отримали ще один шанс вижити. Ближче до Білостоку вирішили розділитися, тому що йти великою групою по густонаселеній території, що кишить німцями, було самогубством. Як склалася доля другої частини втікачів, відомо тільки Всевишньому.
Ібрагім і його товариш, родом з села Скідель, що в 30 км від Гродно, рухалися в напрямку міста. У Скіделі, ще з часів Великого князя Вітовта, жила велика діаспора кримських татар. Був шанс і для Ібрагіма…
Після двох місяців лісового життя на їхньому шляху перешкодою став Німан. Швидка і підступна річка, яку білоруси шанобливо називають Батька Німан. Незважаючи на крижану воду і швидку течію, несучи на плечах товариша, який не вмів плавати, Ібрагім перепливає річку. У такі моменти, не раз згадував Ібрагім своє дитинство в Криму, на березі моря: "Ey Karadeniz, sana şükürler olsun, mağa balık qibi yaldamağa öğrettin!"(О Чорне Море - слава тобі, ти навчило мене плавати - як риба!) Місцеві білоруси прийняли його як рідного. Познайомили з місцевими татарами. Зберігши ісламську віру і соплеменні почуття, стародавні вихідці з Криму, дали притулок і зробили документи.
Війна в розпалі. Проходять місяць за місяцем… В травні 1942 року, таємно від всіх, Ібрагім налагоджує зв’язок з партизанським загоном Котовського. Життя під окупацією, на чужині, хоч і серед доброзичливців, яка вона могла бути? Гаряча кров і гордий норов не дав себе довго чекати. Вбивши поліцая, який почав підозрювати Ібрагіма у зв’язках з партизанами, він змушений був піти в партизанський загін. Тут нащадок кримських аскерів зміг показати себе сповна: рейди по німецьких гарнізонах, висаджені мости і пущені під укіс ешелони, все це стало сенсом його життя.
Літо 1944. Довгоочікуваний наступ Червоної Армії. У складі партизанського з'єднання він в числі перших визволителів увійшов в Гродно. Закінчується війна. Повертатися на батьківщину, всім кримським татарам, радянська влада заборонила, тому він вирішує залишитися в Гродно.
Як висококласний фахівець з шкіряної справи, якому теж навчився ще в дитинстві в рідному Криму, він призначається директором місцевого шкірного заводу. Закінчується війна.
Народжується нова радянська номенклатура, яка захотіла прокручувати оборудки на його підприємстві. Він молодий керівник прибуткового підприємства стає на заваді. Не наважуючись відкрито вступити у війну з відомим на все місто партизаном, вони намагаються домовленостями і погрозами зняти його з посади. На поступки він не пішов. За звичними для того часу доносами, його заарештовують. Але, не маючі жодних доказів, випускають через відсутність складу злочину. У в'язниці пропадають його нагороди, особисті речі. Друга спроба прибрати невгомонного кримського татарина стає вдалою. Знову анонімні донос за доносом. Результат: 11 років позбавлення волі і 5 років позбавлення в правах.
Далі в'язниця за в’язницею, пересилки, Куйбишев-Гідро-Буд…Тут він знайомиться з відомими Героями Радянського Союзу, що також були репресовані наклепами. В майбутньому ця дружба буде їх супроводжувати все життя. Але навіть тут, у неймовірних умовах таборів та свавілля вертухаїв, організаторський талант і інженерні здібності залишаються затребуваними. На будівництві він очолює ділянку де має в підпорядкуванні понад 1000 осіб.
1953 рік. Помирає Сталін. Розстрілюють Берію. Новий міністр внутрішніх справ Сергій Круглов відвідує будівництво. На загальних зборах, від імені засуджених бере слово Софу Ібрагім. Він сміливо просить керівництво органів переглянути справи, як вони тоді називали - помилково засуджених. Сам факт виступу був викликом - на межі життя і смерті. Але сам міністр обіцяє сміливому кримському татарину переглянути його особисту справу. Сталося диво! Репресивна машина виправдовує його і вже через місяць він знову, тепер вже у майже рідному, Гродно.
Дорога ж на справжню батьківщину, в Крим на довгі-довгі роки, для нього закрита. У 1944 році, радянська влада визнала всіх кримських татар, незалежно від віку та статі, зрадниками. Їм було заборонено повертатися до Криму.
Повернувшись в Гродно, він відновлює розпочаті ще раніше пошуки сім'ї. Ідуть роки. Інформація потроху, по крихтам збирається. Ніколи труднощі не зупиняли його, він посилає свого друга-однополчанина в Узбекистан для того, щоб з'ясувати, в якому з таборів для спецпоселенців, знаходяться його рідні. Отримавши інформацію, він особисто, через тисячі кілометрів, їде до начальника таборів в Середню Азію. Як фронтовику і партизану йому вдається домогтися забрати вмираючу від тифу і дизентерії сім'ю і перевезти їх до іншого, з більш «покращеними» умовами табору у м.Самарканд. На прохання своєї матері Асібе, він забирає в Гродно, під виглядом своєї доньки, молодшу сестру Мобіне. Як сказала, перед розлукою його мати "... нехай хоч вона буде жити". Аллах завжди був милостивий до них. Всі врятувалися.
Пошуки інших рідних тривають ще роки… Пізніше він знаходить в одному з таборів НКВД рідного брата Сейт-Алі. Харизматичний лідер і невгомонний характер роблять свою справу, він організовує йому втечу і теж ховає брата в Гродно за підробленими документами..
Потім були довгі роки роботи на керівних посадах у найбільших підприємствах Гродно та щира вдячніть та пошана від людей. Талант організатора і керівника, проявився повною мірою і в мирний час. Звань, нагород і грамот не перелічити. Він завжди залишався кримським татарином по духу і по вчинках. Покинувши Крим молодим юнаком, пройшовши немислимі жорна часу, він думав, говорив і співав рідною мовою. Саме усвідомлюючи себе кримським татарином, він не міг прийняти ту долю, яку підготував йому злочинний радянський режим. Завжди пам’ятав про злочини комуністів і категорично відмовлявся вступати до лав КПРС, що в свою чергу, не давало йому зробити державну кар'єру. Але час розставив все по місцях – честь збережена, а люди вдячні. Мудрість і сила духу цієї людини гідна нашого захоплення.
…Він зміг приїхати до Криму, лише на початку 90-х років, де зустрічався з багатьма активістами кримськотатарського національного руху. Провівши кілька тижнів в Криму та натхненний зустріччю з молодим та цілеспрямованим Мустафою Джемілевим, пізніше він назве одного з своїх онуків на його честь – Джеміль.
Помер він в далекому від рідного Криму білоруському місті Гродно 11 серпня 2013 року, у віці 95 років.
Редакція дякує за допомогу у зборі інформації рідних І. Софу.
Аматорський запис 2008 року, зроблена на його 90 річчя. Співає народну пісню "Анам да десем, анам йок'..", https://youtu.be/0qKyHu3a26I?si=S-oqkiX4UTwP6HbA