Казка про Лиса і Палац Фазанів
Колись давним -давно, у горах Криму, десь між горами Ай-Петрі та Роман-Кошем, серед мигдалевих і кізилових гаїв, стояв Палац Фазанів.
Сад був справжнім раєм: кам’яні доріжки й фонтани, все точнісінько як у Ханському палаці в Бахчисараї: джерела з водою, холодною, мов сніг із гір Ай-Петрі, і дерева, що цвіли навіть узимку. У ньому жили сотні птахів: фазани з пір’ям кольору шафрану, бірюзи і аметисту. Їхній спів лунав над горами, як азан муедзина з мінарету в Стамбулі. І кожен, хто чув той спів, ставав щасливішим.
Птахи співали про дощ і про вітер, про любов, про щастя, про славу Аллаха. А ще вони співали один одному. Адже кожен вірив, що має найчистіший голос серед усіх створінь, але при цьому поважав інший голос і вчився у товаришів.
Одного ранку до саду прийшов Лис. Не хижий і не голодний. Тихий, мовчазний, із мідяною шерстю та оксамитовим голосом. Його шерсть блищала, як сідло у ханського коня, а голос був м’який, ніби халва з акацієвим медом. Він уклонився птахам і сказав:
— Ассаламу алейкум, співучі душі. Я мандрівник із далеких країв. Я слухаю птахів і вчуся у тих, хто співає правду. Ваші голоси, мов нічні зірки над Роман-Кошем! Я чую кожного з вас і знаю, який ви особливий. Ви, як спів золотого жайворонка над Ескі-Керменом на світанку. Клянусь, якби я міг, звів би тисячу таких садів для кожного з вас. Ви не прості птахи, ви голоси з небес.
І птахам сподобались ці слова. Бо хто ж не любить, коли йому кладуть мед у вуха?
Кожна птиця стала гордитися. Лис піднімав самооцінку кожного. Птахи більше не хвилювались, почувалися особливими й співали ще голосніше й красивіше. Їхній спів став гордим, упевненим і спокійним.
Але щодня кудись зникав один фазан. Без сліду. Жодної пір’їни не лишалося. А Лис, мов хан серед підданих, підходив до кожного й шепотів:
— Тобі не варто хвилюватися, адже ти винятковий. Твій голос, мов шепіт вітру в ханському палаці у місячну ніч. Інші поряд з тобою, просто тінь, а ти світло. Ми з тобою з одного роду. Ти ж не такий, як вони. Замовчи з гідності. Не псуй свій голос поруч із безголосими.
І птах мовчав. Бо не хотів виглядати схожим на тих, кого вже не було.
Тих, хто ставив питання: — "А де Рубіновий? А що сталося зі Смарагдовим?", не ставало наступного ранку.
Згодом деякі птахи почали самі допомагати Лису. Якщо якась пташка щось запитувала чи тривожно озиралася довкола, її товариші, ті самі, кого Лис називав “особливими”, тихо нашіптували:
— О, Лисе, ця пташка поводиться дивно. Послухай її.
І наступного ранку її вже не було.
І от одного вечора, найстарший фазан, той що самий білий, із переливчастими крилами, єдиний хто ще пам’ятав, яким був палац раніше, озвався:
— А що, якщо справжній голос це не той, що мовчить, а той, хто наважується говорити, коли всі інші мовчать?
Але ніхто не відповів. Бо так навчив Лис.
А на світанку білий фазан зник. А разом із ним і остання пам’ять про вільних птахів.
Задоволений лис сидів під кипарисом, вдихаючи запах тиші. Вона була м’яка, як шерсть ягняти, і смачна, як м’ясо птахів, що вже не співають.
Так і скінчився Палац Фазанів. Точніше він залишився в тому ж місці, але він став лише місцем для голосів, які боялись сказати правду. Палацем без фазанів.
Автор: Ібрагім Сулейманов, 2023.
Усі права захищені.