Инсан акъчасы. Кримська притча про добро, яке не шукає слави.

У Криму кажуть: велич людини не вимірюється ані грошима, ані посадою, ані славою, а лише тим, чи здатна вона творити добро, коли його ніхто не бачить.

Всевишній не посилає нагород із неба, Він лише дозволяє їм знайти тих, хто їх по-справжньому заслуговує. І той, хто чинить добро не задля визнання, одного дня може знайти срібну монету. У цієї монети є власне ім’я: Инсан акъчасы, тобто Людська монета. Її не можна купити. Вона сама знаходить людей.

Колись давно, на одній зі старих вулиць Бахчисарая жив Селім. Був він відомим в Криму чоботарем. Удень він шив найкращі в усьому Криму чоботи, а ввечері випікав хліб для сусідів. Він не брав з людей за це плати. І не тому, що був заможний, а тому, що так його навчив дід, знаний ремісник і хранитель народних переказів.

Коли дід помер, Селім відчув не лише смуток, а ніби порожнеча оселилася в ньому, адже не було у нього більше рідних. У спадок він отримав невеликий горщик із зерном, майстерню, і стару сорочку, вишиту срібними нитками з давнішими кримськими орнаментами.

Довго він не наважувався торкнутися речей діда. Але якось увечері розгорнув сорочку і почув тонкий, чистий дзвін. Це зі складки сорочки випала срібна монета.

На одному боці вона відбивала його обличчя, мов у дзеркалі, а на звороті світилася пара чобіт, і слід ноги на піску. Та вже за мить сяйво зникло, і монета стала звичайною акче.

Селім одразу згадав: тиждень тому він віддав новенькі чоботи хлопцеві-сироті. Просто  так, бо відчув, що вони йому потрібніші. І нікому про це не сказав.

Наступного дня Селім вирушив на ярмарок у Кафу. (перейменовану пізніше російською царицею на Феодосію). Там збиралися купці, мандрівники, носії пахощів і новин, театру і зваби.
Кафа гомоніла й палахкотіла барвами: хто привіз червоний перець, хто шовк, хто новини, а хто лише для того, щоб побачити своїми очима, настільки знаменитий був цей ярмарок у світі.

Селім торгував чоботами, але не міг відвести очей від бідної дівчини, яка вже втретє підходила до прилавка з хлібом, зітхала й поверталась ні з чим.

— Къызым, дозволь я візьму у тебе хліб.

— Один мангір, — відповіла та.

Селім подумав, що це дуже замало, й подав їй ту саму срібну монету.

— Це дуже багато! — каже дівчина. — Що я скажу матері?

— Скажи, що це не я. Це Аллах послав, — сказав Селім.

— Эллеринънен - ​​ачлыкъ аджджысы аз олур . (Твоїми руками голод стає не таким гірким) — мовила вона, подивившись на нього з вдячністю і пішла собі.

Увечері того ж дня Селім почув як м’яко грає дудук  біля старої мечеті. Підійшовши ближче, він побачив, як на камені біля мечеті сидів сивий дід, що грав на старому інструменті.

— Я бачив, як ти віддав акче, — сказав він.

— Я не мав його довго, — усміхнувся Селім. -  Алтын-кумюш таш экен — арпа-курьпе аш экен.
(Золото й срібло, то камінь. А ячмінь і крупа, то їжа)

Старий кивнув:

— Справа не в монеті, а в тому, що ти робиш. І якщо серце добре, то Аллах завжди поруч.

Повернувшись додому пізно ввечері, Селім втомлено сів біля горщика з зерном, що залишився від діда. І раптом помітив: зерна стало більше.

— О, картбаба… — прошепотів він. — Це знову ти нагадуєш про себе.

На дні горщика лежала ще одна монета, така ж срібна. На ній було зображено хліб і руку, що ділиться ним. І вже за мить вона знову стала звичайним акче.

Селім зрозумів: кожен щирий вчинок - це добро що нагадує зерно, яке проростає.
Коли ти не чекаєш нічого, але все одно даєш, Всевишній бачить це.

Наступного ранку Селім не пішов на базар. Він залишив чоботи біля мечеті. Він не чекав, щоб дізнатися, хто їх візьме. Бо дід завжди казав:

"Ийлик эт, денъизге ат — баликъ билмесе, халкнин биле." (Роби добро й кидай у море. Якщо не побачить риба, побачать люди.

Селіма не стало через кілька років. Але в Бахчисараї й досі кажуть, що десь у старому посуді, у складках сорочки, чи просто на березі моря, можна знайти акче, яке світиться лише на мить.

А ще кажуть, що поруч із його старою лавкою люди рідше сваряться, частіше діляться, і навіть чужинці посміхаються один одному, ще до того, як скажуть: “Селям алейкум!”

Велич людини не в славі, а в тому, що вона здатна зробити, коли її добрі справи ніхто не бачить.
І кожен вчинок, зроблений мовчки,  залишає слід.
Навіть якщо це тільки акче, яке ти знайдеш одного разу у себе в кармані.

Автор: Ібрагім Сулейманов, 2023.

Усі права захищені.