До 80-х роковин геноциду кримськотатарського народу, редакція "Радіо Куреш", підготувала матеріал про трагічну долю кримських татар з першої анексії Криму Російською імперією і до сьогодення.

 

В історичному вимірі 241 рік, це малий проміжок часу, і саме стільки пройшло після першої анексії Криму Російською імперією. Але саме за цей короткий час, Росія спромоглася винищити народи та їх унікальні  культури, які мирно співіснували на території Кримського півострова та всього Причорномор’я протягом кількох століть. Найбільш значущим по масштабам руйнувань після захоплення Криму, стало системне знищення автохтонного населення – кримських татар, які на той час перебували в абсолютній більшості і мали свою державність у вигляді Кримського Ханства. Разом з цим, менше відомо про народи, які століттями жили поряд з кримськими татарами, але які також були винищені: ногайці, караїми, кримчаки, уруми.

За цей період часу,  кримські татари з кількамільйонного народу перетворилися на  меншість на своїй Батьківщині, а з 1944 по 1989 рік термін - кримські татари на території  СРСР, був заборонений до вживання.

І якщо про визнання геноциду кримських татар 1944 року міжнародне співтовариство та громадяни знають з рішень ВР України про засудження на державному рівні злочину радянської влади,  то мало хто знає про інші трагічні факти державного терору, які робила Росія для знищення цього народу протягом останніх 241 років.

Драматичними подіями наповнена трагічна історія ліквідації держави кримських татар - Кримського ханства в квітні 1783 р., а саме насильницьким включенням території Кримського ханства до складу Російської імперії в односторонньому порядку в ході військової кампанії Потьомкіна, що сталася в результаті жорстоких придушень чисельних повстань кримських татар та ногайців з використанням армії Росії.

У перші роки після окупації Криму російськими військами, кримські татари прагнули домогтися звільнення своєї країни військово-силовим шляхом, тобто шляхом збройного опору. Втім, у народу Криму, знекровленого та розореного, в ході російсько-турецької війни 1768-1774  років та зрадженого своїм ханом Шагін-Гіреєм, вже не було достатньо сил для успішного опору колонізаторам.

А у Росії, на той час вже був великий досвід придушення народів Сибіру, Уралу та Астрахані. Тому кілька повстань кримських татар, що відбулися в кінці 18 століття, один за одним (найбільш відомі Гезлевське і Бахчисарайське) були жорстоко придушені. Десятки тисяч людей, в тому числі мирних жителів, незалежно від статі і віку, були знищені імперською армією просто для залякування.

Знищувалися видні, що користувалися авторитетом діячі, які потенційно могли організувати і очолити антиколоніальний рух. В кінці квітня 1783 р, через кілька днів після оприлюднення маніфесту Катерини II про приєднання Криму до Росії, в м. Карасубазарі нині Білогірськ,  були жорстко вбиті сотні вчених, воєначальників і релігійних діячів.

З тих пір стратегія Росії в Криму була в заміщені корінного населення на інше, більш лояльне, а саме: заселити переселенцями зі своїх  внутрішніх губерній. Тому що імперії не доводилося розраховувати на те, що вільні кримці стануть слухняними російськими підданими і швидко примиряться з її кріпацьким правом. Для здійснення цієї мети застосовувався широкий арсенал відпрацьованих методів: терор і систематичний грабіж мирного населення, захоплення царськими вельможами найбільш родючих земель і витіснення кримських татар на непридатні для господарювання території, тобто позбавлення їх засобів до існування, а також, що було найбільш чутливим для глибоко віруючих кримських татар, груба наруга над їхніми релігійними почуттями.

Почалася масова еміграція, яка тривала довгі роки, то посилюючись, то слабшаючи. Історики справедливо вважають цей період першою депортацією кримських татар з Криму. В той час Росія навмисно сприяла як можна більшому добровільному виїзду. Використовувалися навіть спеціально підготовлені агенти, які поширювали нібито від імені турецького султана заклики до кримських татар переселитися на землі єдиновірної Османської імперії, що не відповідало дійсності.

Свого апогею еміграція досягла в роки Кримської війни 1853-1856 рр., коли російська адміністрація, намагаючись виправдати свою найбільшу поразку  у війні т.з. "зрадою" кримських татар, різко посилила репресії проти них. В результаті, чисельність кримськотатарського населення, яка становила в період Кримського ханства, за деякими оцінками, близько двох мільйонів людей, до 1897 р впала до 186 тисяч осіб, що становило 34 відсотки від населення Криму.

Період після Кримської війни - це вже друга депортація. На зміну непрямим методам тиску, часом приходила пряма агресія - висилка.

З самого початку вторгнення до Криму колонізатори приступили до знищення матеріальної і духовної культури народу. Протягом декількох років були ліквідовані сотні шкіл і медресе. Більше 800 мечетей було зруйновано або перебудовано в казарми або церкви. У 1833 р по всьому Криму були зібрані і спалені книги, в їх числі і унікальні.

Ще одна трагічна сторінка в історії Криму - громадянська війна. 10 грудня 1917 р національний з'їзд представників кримськотатарського народу - Курултай проголосив Кримську демократичну республіку.

ФОТО: Перший Курултай 1917 рік.

В цей час, основними союзниками кримських татар були українські організації в Криму і Україна, яка оголосила свою незалежність в листопаді 1917 р. Але намагання об'єднати розрізнені сили національних околиць перед загрозою реставрації імперії, молода республіка не змогла і була занадто слабкою навіть для захисту власної незалежності.

В результаті, військові формування кримських татар - виявилися єдиною в Криму силою, яка протистояла  ордам більшовиків. Однак сили були надто нерівними, і в ході рішучої битви під Бахчисараєм 12-13 січня 1918 р татарські ескадрони були розгромлені більшовиками. Глава Кримської демократичної республіки Номан Челебіджихан був заарештований і 23 лютого 1918 р розстріляний в севастопольській в'язниці.

Кримські татари відповіли повстаннями проти більшовиків, захопленням і розстрілом в квітні 1918 року в Алушті всього складу створеного більшовиками радянського уряду Республіки Таврида.

А в 1921-23 роках близько 100 тисяч жителів Криму, понад шістдесят відсотків яких складали тоді кримські татари, забрав страшний голод. Саме так більшовики відпрацьовували навички для проведення голоду в Україні в 30-ті роки.

Після цього наступило відносне заспокоєння, яке вже до кінця 20-х років змінюється масовими репресіями. Після розстрілу в травні 1928 р. Велі Ібраімова, глави уряду радянської кримської автономії, почалося тотальне винищення політичних діячів та інтелігенції кримськотатарського народу. За деякими оцінками, за роки довоєнних чисток було розстріляно або заслано в ГУЛАГ близько 10 тисяч кримських татар. Ще близько 50 тисяч кримських татар було депортовано з Криму під виглядом боротьби з "куркульством".

17 квітня 1938 р. – ще один трагічний день для кримськотатарського народу – день масового терору проти представників кримськотатарської інтелігенції.

Цього дня в Сімферопольській в’язниці були розстріляні найвизначніші представники кримськотатарського народу того часу: письменники, історики, громадські діячі, художники, викладачі, депутати, мовознавці, вчені, представники духовенства та ін. Окрім відомих особистостей, були розстріляні сотні маловідомих. Убили практично всю інтелігенцію корінного народу Криму, точна кількість загиблих досі не відома. Формальними звинуваченнями була участь у діяльності партії «Міллі Фірка», націоналізм або шпигунство на користь Німеччини, Великої Британії та інших країн. Однак справжньою метою розстрілу було знищення інтелектуальної частини народу. Ця трагедія – одна з найбільших в історії кримських татар. Проте на цьому терор не закінчився, висилка до трудових таборів та розстріли, розпочавшись одразу після захоплення влади більшовиками, тривали ще кілька років.

Таким чином, радянська влада в 30-ті роки не тільки продовжила, але ще більш посилила політику  т.з."очищення" півострова від його корінного народу. Приводом же для  "Остаточного рішення кримськотатарського питання" стала Друга Світова війна. Одразу після звільнення Криму від нацистів, 10 травня 1944 р. було подано на розгляд  Й. Сталіну проєкт рішення Державного Комітету Оборони (ДКО) про виселення кримських татар з Криму.

 

Л.Берія в своєму докладі до Сталіна запропонував виселити все кримськотатарське населення «з огляду на зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу та виходячи з небажаності подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу», і наводить попередній розрахунок кількісного складу «140-160 тис. татарського населення», який має бути виселеним та строки виконання постанови до 1 червня 1944 р.

Весь кримськотатарський народ – від немовляти до людини похилого віку – був звинувачений у колабораціонізмі.

11 травня 1944 року Сталін ухвалює постанову Державного комітету оборони № 5859сс (Севершенно секретно) «Про кримських татар». Де звинуваючується все кримськотатарське населення в «державній зраді, масовій колаборації та дезертирстві з лав армії». Постанова наказувала переселити всіх кримських татар до Узбецької РСР як «спецпоселенців». Кожній із родин дозволялося взяти не більше 500 кг речей, іншим майном мали розпорядитися представники держави. Але, як свідчать факти та розповіді людей, з собою дозволяли брати лише те, що людина могла взяти в руки. 

18 травня 1944 р. відбулося насильницьке виселення кримськотатарського народу з його історичної батьківщини.

Етнічну чистку здійснювали органи держбезпеки СРСР за наказом Й. Сталіна і за постановою Державного комітету оборони СРСР від 11 травня 1944 року. За даними НКВС, із Криму було депортовано 191014 кримських татар, а за даними самоперепису, проведеного Національним рухом кримських татар, — 423100 осіб. Це були переважно жінки, діти, інваліди війни та літні люди. Їх перевозили у вагонах для великої рогатої худоби. Після війни в місця депортації були відправлені демобілізовані чоловіки та ті кримські татари, які проживали в інших республіках. За період депортації та в перші роки заслання загинуло 46,2% людей. Кілька десятків років про депортацію народу заборонено було навіть згадувати. Етнонім кримські татари теж був заборонений для вживання. У переписах населення СРСР (1959, 1970, 1979) про кримських татар також не згадували.

Через десятиліття про ці жахіття написав у своєму щоденнику свідок депортації — Наріман Казенбаш. Він із родиною їхав у товарному вагоні поїзда впродовж 19 днів:

 

«Приблизно о десятій ранку двері відчинили конвоїри. Вони спитали, чи є померлі. Ми відповіли, що є. Конвоїри сказали, щоб ми залишили труп на насипі. Ми так і зробили — стареньку попередньо загорнули в простирадло й зашили його. Старші прочитали молитву. Через хвилин 20 склад рушив. І поки він потроху набирав швидкість, я встиг побачити, що з інших вагонів залишили схожі пакунки. Нарахував їх 16. У деяких були загорнуті діти… Десь за годину-півтори ми транзитом, не зупиняючись, проїхали якесь велике місто. Я не встиг прочитати назву станції, так швидко їхав поїзд. Білі пакунки вздовж залізничного полотна ще довго снилися мені. Удень, під час руху, коли нас везли в невідомі краї, я дивився у віконце й уявляв весь цей тривалий шлях залізницею, а вздовж неї — численні білі пакунки різної довжини…

Зараз мені за 80, і я досі дуже ясно й чітко уявляю цей шлях нашого прямування в нікуди, особливо епізоди — простирадла, побачені мною 22 травня 1944 року. Після того дня я дав собі слово не дивитись на це страшне видовище. Хоча мимоволі доводилося спостерігати таку картину неодноразово: і 27, і 30 травня, й 1, і 3 червня. Але я вже не затримував погляду на білих пакунках і тим більше не рахував їх. Наприкінці дня потяг зупинився на невеликій станції. Навіть не станції, а полустанку. Конвоїри знову відчинили двері й сказали, що поки паровоз заправляють водою, після спеціального сигналу можна піти та набрати два бідони води для пиття. І надалі теж, коли буде дозвіл, можна буде набирати в ці бідони воду. Згодом раз на 3–4 дні ми набирали воду. За весь час руху, тобто за 19 днів, нам двічі запропонували окріп. За весь час чотири рази роздавали борошняну баланду. Одного разу дали хліб — 5 буханців на весь вагон. Щедрості та милосердю влади не було меж…»

ФОТО: Кримськотатарський хлопчик, депортований з Криму за «зраду Радянського Союзу» — «співпрацю з німцями», у місці спецпоселення. 1944

 

15 червня 1944 року - Лаврентій Берія надсилає Йосипу Сталіну доповідну записку з проханням дозволити виселити з території Криму мешканців турецького, грецького та іранського підданства.

5 липня 1944 року - Берія надсилає доповідну записку Сталіну про результати заходів щодо «очищення території Криму від антирадянських та шпигунських елементів» у період із квітня по липень 1944 року. Згідно з цим документом було депортовано 225 009 людей та «вилучено» 7833 «шпигунів».

12 серпня 1944 року

Державний комітет оборони СРСР затвердив постанову «Про переселення колгоспників у райони Криму». Загалом до Криму направили 51 тисячу людей. Окремо прописали умови переселення колгоспників: для них мали виділити їжу на 5 днів дороги, лікарів та медсестер для супроводу. Перевозили колгоспників у вагонах для людей. Згодом таким «переселенцям» надавали пільги, а колгоспи звільняли від оподаткування.

Радянська пропаганда для виправдання депортації кримських татар стверджувала, що вони в переважній своїй більшості були посібниками  нацистів і зрадили Батьківщину,  тому й заслужили покарання, яке згодом було визнано надмірним, але виправданим.

Кримські татари  - з числа учасників війни та партизанського руху та деякі активісти національного руху початкового його періоду, в своїх зверненнях до керівництва СРСР намагалися довести зворотне і впадали часто в іншу крайність, стверджуючи, що за винятком незначної кількості "відщепенців народу" нібито мало не всі кримські татари залишилися в роки окупації вірними "радянської вітчизни" і комуністичної партії, хоробро билися проти нацистів на фронтах і в партизанських загонах.

Насправді ж, як свідчать джерела і очевидці подій тих днів в своїх спогадах, ситуація була неоднозначною. Безсумнівно, що певна частина кримських татар, мало обізнана про сутність німецького нацизму, деякий час живила надії на порятунок від ненависного більшовицького режиму, який приніс народу за короткий проміжок часу так багато горя. Потрібно відзначити, що ці настрої були присутні в усіх, без винятку, регіонах СРСР. Про злочини комуністів в період колективізації, люди добре пам’ятали, що й казати, близько мільйона росіян за національністю, погодилися на співпрацю з нацистами, в тій чи іншій формі. Росі́йська Визво́льна А́рмія, яка воювала на стороні Вермахту, наличувала близько 800 000 вояків.

Тим часом німецька влада, ще не втрачала надію залучити до своєї коаліції також Туреччину, декларувала своє більш терпиме ставлення до тюркських і мусульманських народів окупованих територій. Цим і пояснювалося їх зовні прихильне ставлення до заснування кримськими татарами мусульманських комітетів. А також до спроб цих комітетів відновити і знову відкрити зруйновані і закриті при більшовиках мечеті, відродити національну систему освіти і консолідувати народ.

Однак, дуже скоро, особливо після масових розстрілів нацистами в Криму євреїв, кримчаків і ромів, переважній більшості кримських татар стала очевидна суть нацизму.

Цілком природно, що татари не знали і про те, що нацисти мали намір виселити їх в Тюрінзьку область Німеччини, а Крим заселити німцями, перейменувавши його в Готланд, і, тим більше, не знали про те, що трохи згодом, з ними зроблять  комуністи.

Рух за повернення на батьківщину і відновлення національно-територіальної автономії почався відразу  після 18 травня 1944 року - фатального дня виселення. Були зафіксовані окремі факти опору і розстріли людей, які чинили опір на місці, а потім втечі з місць заслання; деякі люди ще в ті роки писали листи керівництву країни із засудженням депортації всього народу і за це були репресовані.

Лише в середині 50-х років, починається ледве помітне послаблення для спецпоселенців. 28 квітня 1956 року На засіданні Президії Верховної Ради СРСР ухвалили Указ «Про зняття обмежень щодо спецпоселення з кримських татар, балкарців, турків — громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їх сімей, виселених у період Великої Вітчизняної війни». Людям дозволили переселятись, однак, повертатися до Криму все ще було заборонено. Конфісковане майно власникам не повертали.

Тим часом розпочинається державна програма заміщення населення на терирорії Криму. Переселенцям надавали житло, грошове забеспечення та сприяли облаштуванню.

З другої половини 60-х років кримські татари все частіше стали проводити  мітинги і демонстрації, особливо в день депортації - 18 травня.

У вересні 1967 року після багатотисячних народних демонстрацій в Ташкенті була опублікована постанова і Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про громадян татарської національності, які проживали в Криму", де йшлося про право кримських татар відтепер проживати на всій території Радянського Союзу. В результаті прийняття цих актів, сотні кримськотатарських сімей почали виїжджати до Криму. Проте влада Криму, отримала відповідні "роз'яснення" про те, що Указ опублікований виключно з метою нейтралізації "імперіалістичної пропаганди" і що право проживати на всій території країни зовсім не означає право переселятися до Криму, почали вживати енергійних заходів по видворенню кримських татар назад. Відмови в нотаріальному оформленні куплених будинків, прописці та працевлаштуванні, а потім насильницьке видворення за межі Криму стали нормою поведінки влади стосовно кримських татар.

Лише протягом одного 1968 було насильно або під жорстоким тиском виселено понад 10 тисяч кримських татар, що поверталися на Батьківщину.

ФОТО: Кримські татари під час повторного виселення з Криму у 1960-ті роки

Національний рух кримських татар за право повернутися на свою батьківщину, наростав з кожним роком. У Криму та Москві проходять мітинги та акції протесту за права кримськотатарського народу. Влітку відбуваються масові арешти, побиття та виселення кримських татар, які намагалися повернутися додому. За рік радянська влада засудила 85 кримських татар сумарно до 140 років ув’язнення.

Все це,  в кінці-кінців, змусило владу СРСР, створити державну комісію з проблем кримських татар під керівництвом голови Верховної Ради СРСР Громико. Результати роботи комісії зводилися до того, що кримських татар повертати до Криму не будуть і що неможливо відновити Кримську АРСР, оскільки в результаті повоєнних демографічних змін переважну більшість населення Криму складають росіяни та українці. В знак протесту проти висновків комісії,  в Узбекистані і Краснодарському краї були вперше оголошені загальні страйки кримських татар, в результаті яких понад півтори тисячі осіб були звільнені з роботи. Довга боротьба кримських татар за повернення на Батьківщину, закінчилася лише із здобуттям Україною незалежності.

З багатьох десятків народів, які депортувала Радянська влада, тільки кримським татарам, разом з турками-месхетинцями та німцями Поволжя, не дозволили повернутися на рідні місця, навіть коли після хрущовської реабілітації додому поверталися народи Північного Кавказу.

І  нарешті, 14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР ухвалює Декларацію «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав». Депортацію кримських татар засуджують та називають «варварською акцією сталінського режиму».

А Україна лише через 25 років після цього, 20 березня 2014 року  визнає право кримських татар на Крим. Верховна Рада України ухвалює Постанову № 1140–18 «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу в складі Української Держави», якою визнає кримських татар корінним народом та гарантує їхнє право на самовизначення в складі України. 

Після окупації Росією Кримського півострова, в Україні різко змінюється ставлення до кримськотатарського народу. Значною мірою, це викликано тим, що єдиною організованою силою, яка була готова протистояти вторгненню росіян були кримські татари. При не спроможності державних інституцій чинити спротив, саме вони стали рушійною силою при організації громадянського спротиву та допомоги українським військовим підрозділам, які залишилися заблокованими в Криму. Після примусово нав’язаного Росією свого громадянства, кілька тисяч кримських татар були вимушені виїхати з Криму, рятуючись від переслідувань окупаційної влади. Цей період, який досі триває,  вважається третьою депортацією кримськотатарського народу.

12 листопада 2015 року

Верховна Рада України визнає депортацію кримськотатарського народу в 1944 році геноцидом. За ухвалення рішення проголосували 245 депутатів із 450. 18 травня призначили Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

1 липня  2021 року ВР України приймає Закон "Про корінні народи України".

Цей закон спрямований на максимальний захист культурних, інформаційних та інших прав корінних народів, надання їм механізмів та інструментів роботи з Українською державою. Зокрема, визнаються представницькі органи корінних народів.

Документ визначає, що корінними народами України, які сформувались на території Кримського півострова, є кримські татари, караїми, кримчаки.

Ці факти трагічної історії, колись великого державотворчого народу та  одної з найсильніших держав Європи, не можна забути.

По суті, кримські татари ніколи в своїй історії в складі Росії та СРСР не відчували себе в безпеці. Як не відчувають безпеки і тепер, після чергової анексії Росією Криму в 2014 році й до сьогодні Росія продовжує використовувати той самий підхід вже в окупованому Криму: переслідувати та незаконно ув’язнювати нелояльних кримських татар за надуманими звинуваченнями, намагається видавити з Криму його корінне населення.

Але як відомо, після темної ночі приходить світлий ранок, так і зло, у вигляді російської неоімперії піде  в небуття, а над Кримом знову буде лунати Гімн вільних народів і сяяти два прапори: жовто-блакитний та блакитний з великою тамгою у верхньому лівому кутку.  

 

ФОТО на першій сторінці: Жалобний мітинг в м. Сімферопіль 2005 рік.