Голос батька. Свідчення депортації.
Це відео потребує слів.
У 1990 році, коли батько вже тяжко хворів і лишалося кілька місяців до його смерті, я встиг записати його спогади. На старенький магнітофон. Про депортацію, про виживання, про біль, що залишився назавжди. Я хотів зберегти пам’ять, а вийшли свідчення. Свідчення проти системи. Проти злочину, що має ім’я — радянська влада.
Батько народився у квітні 1930 року. Йому тільки виповнилось 14, коли почалася депортація. Саме на підлітків тоді лягла відповідальність за родини. Вони дорослішали за лічені дні. Ховали померлих від голоду й холоду. Приймали рішення, яких не мали робити діти.
Я мав би тоді писати ці спогади щодня. Частинами. Поки ще було можна питати. Поки ще було кого питати. Я не зробив цього. І жалкую. Цей запис пролежав у моєму архіві багато років. Я не міг його навіть увімкнути — надто боляче.
Боляче усвідомлювати, що не встиг, не сказав, не запитав. І боляче ще й тому, що тепер мені майже стільки ж років, скільки було йому під час того запису.
На цьому відео можна почути лише його голос ослабленої, тяжко хворої людини. Відеоряд замінено на старі родинні фото. Деяких людей на них я не знаю: хтось залишився в Азії, хтось помер, з кимось втрачено зв'язок.
Він помиляється з датою депортації, але це технічна помилка і це не змінює головного.
Цей запис, не просто спогади і пам’ять. Це — правда. І, сподіваюся, настане день, коли за цю правду буде винесено вирок.
Сьогодні 81 роковини геноциду кримськотатарського народу.