Драма на Алуштинській землі: Червоний Рай- кривава ціна повернення на Батьківщину
Початок 90-х років став найдраматичнішим часом в історії повернення кримських татар на Батьківщину після десятиліть депортації. Незважаючи на Декларацію та Постанову Верховної Ради СРСР 1989 року про депортовані народи, влада в Криму активно саботувала процес репатріації, відмовляючись виділяти землю тисячам людей для будівництва домівок.
Це небажання виконувати закон і гарантувати право на рідну землю призвело до масових акцій протесту: по всьому півострову кримські татари організовували пікети. Люди вимагали одного – земельні ділянки. Не дочекавшись офіційного рішення, вони змушені були займати порожні землі та зводити на них тимчасові споруди – времянки.
Історія, що поставила Крим на дуже небезпечну межу, розгорнулася у місцевості Червоний Рай під Алуштою.
Місцеві кримські татари-уродженці Алушти вже мали гіркий досвід: після семимісячного пікету у 1990 році лише частина з них змогла отримати ділянки. Однак подальші обіцянки міської влади про безперешкодне виділення землі для тих, хто повертається, систематично порушувалися.
Статистика була красномовною: з 1989 року на черзі на отримання землі стояло 2196 сімей. Отримали ділянки лише близько 800 сімей, більшість — після багатомісячних пікетів.
У 1991-1992 роках план виділення землі виконувався на мізерну частку, що підтверджувало тенденцію до гальмування процесу повернення та недопущення поселення кримських татар в Алушті та сусідніх селах. Так, у 1991 році - із 150 запланованих ділянок кримським татарам було виділено лише третину. У 1992 році: із необхідних 370 ділянок було надано близько 80.
5 липня 1992 року понад 2200 кримських татар, які стояли в черзі, розпочали пікет біля персикового саду в Червоному Раї. Провокації з боку міліції та ворожі заклики з боку представників місцевого радгоспу-заводу «Алушта» призвели до загострення ситуації. Виконком Алушти ухвалив рішення про примусове звільнення самовільно зайнятої землі.
Рішення влади не змусило на себе чекати. 10 липня 1992 року було вчинено перший погром табору: 17 учасників пікету отримали серйозні травми, конфісковано майно. Але пікет вистояв.
Через місяць, 8 серпня, спецназівці під керівництвом начальника УВС Алушти знову оточили табір. Ситуація була критичною: троє кримських татар, обливши себе бензином, пішли назустріч спецназу з палаючими факелами, що змусило нападників зупинитися та розпочати переговори.
Створена узгоджувальна комісія між Меджлісом та міськрадою не принесла результатів: усі 13 пропозицій пікетувальників щодо виділення земельних масивів були відхилені під надуманими приводами. Стало очевидно, що влада просто затягує вирішення питання.
Газета «Авдет» у той час так описувала напружену атмосферу, створену владою:
«Другий місяць кримські татари в Алушті живуть як у прифронтовій смузі: між війною та миром, між розчаруванням і надією... Такий прикордонний стан, на лінії загострення всіх почуттів... аж ніяк не влаштував би людей, які бажають, нарешті, знайти спокій на своїй рідній землі, під дахом рідного дому. Зате він влаштовує, мабуть, алуштинських шукачів гострих відчуттів. Тому й тримають вони і місцевих жителів, і кримських татар на полі Червоного Раю в постійній напрузі, начебто чекають, коли порветься де-небудь тоненька ниточка терпіння і тоді можна буде «з чистою совістю» застосувати владу».
Попри спільну Заяву про врегулювання ситуації, підписану 19 серпня 1992 року, яка гарантувала кримським татарам юридичні гарантії на отримання землі, довгоочікуваного миру не настало.
1 жовтня 1992 року близько 9-ї ранку підрозділ кримської міліції спеціального призначення за наказом кримської адміністрації здійснив озброєний напад на табір репатріантів у Червоному Раї. Близько 600 силовиків із важкою технікою, застосовуючи газ і брандспойти, увірвалися на територію табору.
Журналістка Ліля Буджурова у газеті «Авдет» так описала цей злочин влади:
«...А потім почалося побиття, вірніше вбивство. Били по голові, печінці, нирках, били лежачих і тих, хто втратив свідомість, били молодих і старих, били спочатку біля їхніх времянок, а потім на дорозі – добивали. А робітники радгоспу, яких, як потім скаже міліцейський полководець Воєводкін, «захищали» спецназівці від татар, мирно розбирали, незважаючи на вогонь і кров, будиночки-времянки. Потім кримських татар завантажили в автобуси і повезли в лікарню... Залишили лише чотирьох, на яких і дивитися в той день було страшно: Тохтаров Ділявер із відбитою печінкою; Темелі Абдулла з понівеченою кийками спиною і розбитою головою; у Канеєва Алі обпечені обличчя і груди... Чобанов Умер із загостреним від болю обличчям, дивиться вгору лише одним оком, замість іншого – замотаний у бинт комок спікшоїся крові. Що з рештою – невідомо... 5 днів ми нічого не знали про їхню долю. 5 днів родичі та друзі намагалися пробитися через байдужі стіни Алуштинської міліції побачити хоча б одного з 28-ми. Їм брехали: в Алушті їх немає».
Унаслідок погрому було зруйновано понад 20 тимчасових будинків, четверо людей потрапили до лікарні з важкими травмами, а 26 осіб було вивезено у невідомому напрямку, що стало свідченням спроби приховати сліди жорстокого побиття.
Криваве побоїще, вчинене владою Криму 1 жовтня, переповнило чашу терпіння. Ця трагедія сколихнула весь півострів і вилилася у масові акції протесту в Сімферополі: 5 і 6 жовтня 1992 року тисячі кримських татар провели масові акції протесту під будівлею Верховної Ради Криму, перекривши основні дороги.
Основні вимоги: притягнути організаторів погрому в Червоному Раї до персональної кримінальної відповідальності та домогтися звільнення 26 «заручників».
Протистояння 6 жовтня вилилося у штурм будівлі Верховної Ради Криму та відкрите зіткнення з міліцією.
Лише після того, як протестувальники зайняли площу перед Радою Міністрів Криму, надійшло розпорядження про звільнення полонених кримських татар. Мужні захисники Червоного Раю, понівечені побоями, змогли возз’єднатися зі своїми співвітчизниками.
Як зазначалося у зверненні Меджлісу кримськотатарського народу, акції протесту були спрямовані виключно проти свавілля кримської влади, яка проводила небезпечну політику нацьковування жителів півострова різних національностей один на одного.
Події в Червоному Раї не лишилися лише фактом історії та політики. Вони знайшли свій відгук у літературі.
Узбецький письменник Тимур Пулатов, який тісно спілкувався з кримськими татарами в Узбекистані ще з часів своєї роботи в газеті «Комсомолець Узбекистану» в Ташкенті (редакція кримськотатарської газети «Ленін байраги» знаходилася поряд), присвятив трагічним подіям 1992 року в Червоному Раю свій роман «Вигнання з Раю» («Изгнание из Рая»). Цей твір став художнім відображенням одного з найдраматичніших епізодів складного повернення кримських татар на історичну батьківщину.
Події в Червоному Раї стали символом незламності кримськотатарського народу у його прагненні повернутися на свою рідну землю та прикладом жорстокої протидії цьому поверненню з боку тодішньої кримської влади.
Фото з ресурсів мережі інтернет, скріни відео Crimean Tatars, 2019 рік