Дитинство у вирі війни – Наріман Казенбаш

Сьогодні, ми вшановуємо 95-ту річницю від дня народження Нарімана Казенбаша — людини-епохи, чиє життя стало втіленням незламності духу, боротьби за справедливість та безкорисливого служіння своєму народові. Він був ветераном Другої світової війни, активістом кримськотатарського національного руху, головою Асоціації кримськотатарських ветеранів війни і праці, а також широко відомим табібом (цілителем), який допомагав людям своїми медичними порадами.

Наріман Казенбаш народився 11 червня 1930 року в Акмесджиті (Сімферополі), хоча за документами його дата народження 17 липня 1934 року. Його батько, Осман Казенбаш, до Другої світової війни, працював в Сімферополі у міліції, у карному розшуку. Згодом його перевели у Бахчисарай на посаду начальника паспортного столу. Мати, Хатидже-ханим, працювала в Бахчисарайському райкомі партії, вона була завідувачкою сектору обліку.

Спогади Нарімана Казенбаша:
«Сім'я наша складалася з чотирьох осіб. Ще на початку 30-х років, коли в Криму, як і практично по всьому СРСР був голод, дуже багато дітей залишилося без батьків. У цей час керівним працівникам різної ланки було озвучено таку, не офіційну, пропозицію взяти у сім'ю хоча б одну дитину, тому що дитячі будинки були переповнені.
У нашого народу, як відомо, здавна існувало правило: дітей у дитячі будинки та притулки не віддавати. Таким чином, у мене з'явилася сестра Мунівер (Рамазанова) - її покійні батьки були далекими родичами мого батька.
… Початок війни, точніше, прихід Другої світової в Радянський Союз, ми зустріли в Бахчисараї. Батько, як людина військова, з перших днів війни, не чекаючи призову, відразу пішов до військкомату. Він став активним учасником оборони Севастополя.»

Спогади Нарімана Казенбаша:
«Мій батько Осман Джафер ог'лу Казенбаш, народився 1907 року в Алушті. Учасник трьох воєн: незрозумілої, але вельми кровопролитної Фінської кампанії, страшної війни з фашистською Німеччиною і швидкоплинної війни з Японією. Гвардії майор. На момент депортації всього кримськотатарського народу і нашої сім'ї, зокрема, він воював із фашистами. Пройшов Польщу, Угорщину, Австрію, учасник штурму і взяття Берліна.»

Коли почалася Друга світова війна, Наріманові було лише 11 років. Батька мобілізували до Севастополя, а Наріман із матір'ю, за наказом, пішли в ліси, приєднавшись до партизанського загону під керівництвом комісара Василя Чорного. З жовтня 1941 року, коли німці вже були в Криму, Наріман виконував надзвичайно небезпечні завдання. Він став зв'язковим, збираючи інформацію про кількість та розташування німецьких і румунських військ. Юний партизан мав запам'ятовувати, скільки було "битюгів" (коней для артилерії), зброї, розрізняючи німців за сіро-мишиними шинелями, а румунів — за жовтими. Він отримував "аусвайс" (пропуск) і контурні карти, на яких мав позначати ворожі позиції, а потім передавати ці дані командиру.

Один із найяскравіших спогадів – перехід через Керченську протоку по льоду до Тамані, з двома цибулинами та материними туфлями на підборах у торбі, що мали "замаскувати" його розвідувальну місію. Навіть після повернення з Тамані, без відпочинку, його знову відправили під Севастополь. Коли він розносив листівки, пов'язані з великим ризиком, то ховав їх у букварі, щоб не викликати підозр. Цей "аусвайс" та деякі листівки Наріман Казенбаш дбайливо зберіг і згодом передав до Кримськотатарського етнографічного музею.

Родина постійно переховувалася, мандруючи пішки лісами від Отарчика до Алушти. В Алушті вони дізналися, що батька взяли в полон і він перебуває в Сімферопольській в'язниці. Завдяки допомозі кримськотатарських підпільників, зокрема "Катюші" (псевдонім матері), батька звільнили з "вовчим квитком", і родина змогла дістатися Євпаторії. Наріман продовжував розповсюджувати листівки, отримані від місцевих підпільників.

Він був свідком жахливих подій, коли німці збирали молодих хлопців як "добровольців", одягаючи їх у форму вбитих солдатів. Цих хлопців, які були "гарматним м'ясом" між партизанами та німцями, змушували брати участь у прочісуваннях. Наріман Казенбаш завжди підкреслював трагічність цих подій, розповідаючи, як кримських татар змушували ставати "добровольцями".

Депортація кримськотатарського народу у 1944 році застала родину Казенбаш у селі Ташке. Наріман Казенбаш пам'ятав усе до дрібниць: як солдати, розбивши наметове містечко, зачитали постанову про виселення, як їм дали окрему підводу, а він сам побіг за цеглою, що згодом знадобилася для приготування їжі у вагоні. Умови перевезення були жахливими: закриті вагони, без їжі, з померлими по дорозі. Наріман зумів пропиляти отвір у вагоні та домовитися з солдатами, щоб можна було відкривати двері зсередини. 40 сімей їхнього села вмістили у двох вагонах.

Спогади Нарімана Казенбаша:
«Загалом у вагоні було 64 дорослих і 18 дітей. У першу добу руху ми, хлопчаки, за дорученням старших, вирізали ножами в кутку вагона дірку в дошках підлоги і, відгородивши це місце простирадлом, влаштували туалет. Пізніше простирадло довелося зняти для того, щоб загорнути в нього одного з померлих, а замість великого полотна повісили якусь непоказну ганчірку. Люди тоді вже трохи звикли одне до одного і до умов. Та й вагонна темрява робила простирадло більш потрібним в іншій, святій справі поховання покійних.»

«20 травня 1944 року….. Мама показала наявні в нас кілька зошитових аркушів і тихо звернулася до мене з проханням зібрати в сусідів по вагону ще кілька аркушів чистого паперу, зшити ці аркуші й почати вести щось на кшталт щоденника. Мені вдалося це зробити, оскільки зошитові аркуші цінувалися, і багато хто взяв їх із собою.
Я почав, по можливості, все до дрібниць і в чомусь то по-дитячому, акуратно записувати найважливіші з моєї точки зору події за день. Крім того, на внутрішній дерев'яній стійці коробки дверей я своїм складним ножичком, яким дуже дорожив, щодня робив день робив зарубки. Таким чином мною було зроблено 19 зарубок. Це означало 19 болісних діб шляху, який у нашому випадку виявився дорогою до Середньої Азію.»

Кінцевою точкою став Таваксай у Ташкентській області Узбекистану.

Спогади Нарімана Казенбаша:
«5 червня 1944 року…….Втрату щоденника я переніс дуже важко. І не стільки тоді, біля вагона, коли його в мене, практично силою, відібрали, скільки набагато пізніше, коли я, подорослішавши, побачив і зрозумів, що режим заслання зміцнюється, що тоталітарна влада і не думає повертати наш глибоко несправедливо і жорстоко репресований народ на історичну батьківщину.
Загалом, нас перерахували по головах, як баранів, а не за списком, не за прізвищами, як людей - нехай навіть неблагонадійних за їхніми поняттями. Один розписався, що здав, інший, що - прийняв. І так кожен вагон. А вивантажили нас на кінцевій станції чотири вагони. Того ж дня нас розселили в порожніх бараках – колишніх казармах, на цементній підлозі. Ніяких ліжок, ніяких підстилок - нічого не було. Ми потім самі нанесли солому і першу зиму 1944-45 провели в цих бараках. Треба сказати, одну з найхолодніших зим у депортації.
...У той час це місце називалося: Південно-Казахстанська область, Бостандикський район, селище Таваксай - залізнична станція Паргос.»

Перші роки були надзвичайно важкими. Батько Нарімана, пройшовши всю Другу світову війну до Берліна та російсько-японську війну, повернувся до Сімферополя у 1946 році. Розлючений через депортацію родини, він зіткнувся з репресіями, був заарештований на півроку і позбавлений документів.

Спогади Нарімана Казенбаша про батька:
«Після демобілізації в 1946 році повернувся в м. Сімферополь у надії зустрітися з родиною. Його однополчани і колишні довоєнні друзі по роботі в органах МВС розповіли про ту страшну трагедію, яка сталася з кримськотатарським народом.
…. друзі батька допомогли йому дізнатися про наше місцезнаходження на засланні. Він приїхав до нас і, як людина військова, гвардії майор, відразу з'явився у військову комендатуру в Ташкенті. Там його зустріли як переможця, зробили відповідну відмітку в документах і сказали, що тепер він має піти до спецкомендатури за місцем проживання сім'ї. Коли він запитав, навіщо - йому відповіли: мовляв, там усе скажуть.
Наступного дня батько пішов у цю спецкомендатуру з нагляду за висланим (репресованим) кримським народом. Його прийняв старший лейтенант - «сам комендант» - і зажадав здати всі документи, зокрема й нагородні. Батько запитав, з якого дива. Той у грубій формі, з образами, сказав, що так належить.
Батько запитав: а де це написано тощо. Словом, відбулася неприємна розмова «тилового щура» з переможцем трьох воєн. У результаті батько все ж таки надав усі документи, нібито для звірки. Йому навіть дали розписку і веліли прийти через три дні.
Коли він прийшов у призначений час і попросив повернути документи та іменну зброю - нагороду генерала, командувача армією - з написом, його заарештували, сфабрикувавши звинувачення: «образа коменданта і чинення опору владі». Він відсидів у Ташкентській в'язниці шість місяців. А коли його випустили, дали довідку про звільнення з правом отримання тимчасового посвідчення (з подальшим отриманням паспорта). Таким чином, відмова ходити щомісяця на принизливу реєстрацію - ставити особистий підпис на підтвердження того, що ти не втік, коштувала батькові шість місяців відсидки в сумнозвісній Таштюрмі.»

Наріман, незважаючи на відмінні успіхи в школі, зіткнувся з дискримінацією: йому, як спецпереселенцю, був "заказаний" шлях на механічний факультет Чирчикського гідроенергетичного технікуму. Відмовившись від будівельного, він почав працювати на заводі «Узбекхіммаш». Його артистичні здібності (гра на скрипці та мандоліні) дозволили йому вступити до Узбецького театрального інституту, але згодом він зробив кар'єру в електромережебудуванні, пройшовши шлях від майстра до головного інженера у Всесоюзному інституті стандартизації та метрології (ВІСМ).

Саме в Узбекистані Наріман Казенбаш став активним учасником кримськотатарського національного руху. Він збирав інформацію, писав звернення до високих інстанцій. Звісно така діяльність не залишалась поза увагою співробітників КДБ. У 1966 році він намагався повернутися до Криму, але його відправили назад. Лише у 1967 році він зміг переїхати до Сочі, де прожив 23 роки, працюючи головним інженером, і уникнувши можливого ув'язнення за свою діяльність.

Після визнання депортації незаконною, у 1990 році Наріман Казенбаш, здійснивши складний обмін квартирами, нарешті повернувся до Криму, оселившись поруч з місцем свого народження.

З 1992 року він почав займатися медициною, втілюючи дитячу мрію матері та власне захоплення. Освоївши методи нетрадиційної медицини, Наріман Казенбаш став допомагати людям, навіть без офіційної медичної освіти. Коли його позбавили цієї можливості, він продовжив допомагати людям як табіб, публікуючи медичні поради в національних газетах "Голос Криму" та "Къырым", отримуючи сотні листів від вдячних людей. Він вважав допомогу хворим своїм головним покликанням.

У 1992 році Наріман Казенбаш стояв біля витоків створення Асоціації кримськотатарських ветеранів війни та праці, а у 1996 році очолив її, об'єднавши 1250 членів. Організація створювалася з великими труднощами, долаючи опір. Асоціація домоглася присвоєння статусу «Учасник бойових дій» 82 ветеранам Другої світової війни, створила Книгу пам’яті та підтримала видання книг про кримськотатарських офіцерів. Наріман Казенбаш був переконаний, що організація, яка відстоює інтереси кримськотатарських ветеранів, повинна зберігатися.

За сприяння Асоціації вийшли книги: «В’язні фашизму», «Кримські татари у ВВВ». Автор низки спогадів-публікацій, зокрема, про участь своєї родини у Другій світовій війні та антифашистському підпіллі. Книга спогадів під назвою «Пекельна дорога. Ташке - Таваксай: 19 днів і ночей, 3,5 тисячі кілометрів немислимих мук.» вийшла вже після смерті автора у 2020 році. 

Наріман Османович Казенбаш був відзначений численними нагородами учасника Другої світової війни. Однак найбільшою нагородою для нього була довіра та вдячність його народу.

Наріман Казенбаш помер у лютому 2016 року в Сімферополі та був похований на кладовищі «Абдал». Його життєве кредо було простим і водночас глибоким: "Наскільки можливо, завжди намагатися допомогти людям, і через Асоціацію, і порадами табіба". Це кредо він втілював усе своє життя, залишаючи по собі незгасну пам'ять про мужнього воїна, незламного активіста та безкорисливого цілителя.

У матеріалі використані фото та спогади Нарімана Казенбаша з книги «Адская дорога. Ташке – Таваксай: 19 дней и ночей, 3,5 тысячи километров немыслимых мучений.», автор: Нариман Казенбаш, 2020 рік.

Інформація підготовлена для друкованого видання Календар знаменних та пам'ятних дат з історії Криму і кримськотатарського народу за підтримки Європейського Фонду за демократію