Черкез-Алі – голос народу у вигнанні
(до 100-річчя від дня народження митця)
Черкез-Алі — яскравий представник кримськотатарської літератури, чия творчість припала на складний радянський період. Це був час, коли кожна поетична збірка мусила починатися віршами про «великих вождів», а справжні думки і почуття приховувалися між рядками. У будь-якому його творі — чи йшлося про природу, чи про людину — завжди відчувалася алегорія, що передавала глибокий біль і важку долю кримських татар.
Черкез-Алі (справжнє ім’я — Алі Аметов) народився 25 травня 1925 року в селі Багатир Куйбишевського району (нині Бахчисарайський район) Криму. Ще в шкільні роки він виявив неабиякий хист до літератури: його перші вірші були опубліковані в журналі «Яш ленинджилер» («Юні ленінці»). З юності він дихав поезією — не як естетикою, а як способом осмислення буття.
Після насильницького виселення, як і мільйони інших кримських татар, Черкез-Алі пройшов через важкі випробування. У перші роки заслання працював альпіністом у гірничодобувній промисловості на Півночі, водієм у пустелях Казахстану, співробітником відділу періодичної преси в Узбекистані. З 1958 року працював у редакції газети «Ленин байрагъы» («Ленінське знамено») в Ташкенті, згодом очолив відділ кримськотатарської літератури у видавництві імені Гафура Гуляма (1967-1985 рр.). Працював також редактором єдиного кримськотатарського літературного альманаху «Йылдыз» («Зірка»), а пізніше — заступником головного редактора цього журналу (1985-1990 рр.).
Досвід тяжкої фізичної праці й пошуку сенсу життя став основою його глибоких, зрілих творів. Упродовж 1950-х років, коли в Середній Азії активно засвоювали нові землі, Черкез-Алі брав участь у перетворенні пустель і прославляв ці процеси у своїй поезії.
У 1969 році вийшла його перша збірка поезій «Улукълар» («Улоговини»). Пізніше були опубліковані збірки «Арзуларым» («Мої мрії», 1971), «Ер нефеси» («Подих землі», 1979), «Козь нурларым» («Промені моїх очей», 1985), «Пишкинлик» («Зрілість», 1989).
У романі «Сабалар къучагъында» («В обіймах зорі», 1973), а пізніше — в повісті «Ешиль далгъалар» («Зелені хвилі», 1976) він увічнив колективний образ свого сучасника, звичайної людини праці. У творі «Сабалар къучагъында» («В обіймах зорі»), переплітаються дві сюжетні лінії: одна — про освоєння тютюнових плантацій і будівництво нового поселення, інша — про становлення характеру головної героїні Айріє. Роман перекладено російською, казахською та узбецькою мовами (1978, 1980, 1984 роки відповідно).
Ще однією великою прозовою працею Черкез-Алі став роман «Джумертлик» (1983) — «Щедрість». Його дія розгортається в Кизил-Кумі. Письменник поєднує оповідь про освоєння пустель із глибокими роздумами старого Мемедіна про довоєнне життя. Через численні персонажі, їхні прості, але важливі дії, автор показує велику драму пересічного народу, не вдаючись до штучних конфліктів.
До його значних творів також належать роман «Догъмушлар» («Родичі»), та повість «Ешиль далгъалар» («Зелені хвилі»), які стали вагомим внеском у розвиток кримськотатарської прози повоєнного періоду.
Як поет, Черкез-Алі сміливо розширив виражальні можливості кримськотатарської мови. Його стиль вирізняється оптимізмом, національним колоритом, глибокою емоційністю. Збірка «Козь нурларым» («Промені моїх очей», 1985) містить найяскравіші приклади його лірики, балад, пісень і поем. У вірші «Солмаз чечеклер» («Нев’янучі квіти», 1975), який дав назву однойменній збірці, він описує долю звичайного юнака Асана, життя якого тісно пов’язане з долею народу.
Його поезія часто звертається до трагічного досвіду: війна, насильницьке виселення, втрачена батьківщина. У віршах із «Улуклар» («Улоговини», 1969), «Арзуларым» («Мої мрії», 1971), «Ер нефеси» («Подих землі», 1979), «Орман Дестани» («Лісова епопея») поет звертається до теми пам’яті, любові, добра, людяності. Найкращі його рядки присвячені жінкам, матері.
Черкез-Алі також займався перекладами. Зокрема, разом із Шакіром Селімовим переклав на кримськотатарську роман Хаміда Гулама «Ебедийлик» («Вічність»). А в своїй збірці «Къайнар чокъракъ башында» («На чолі киплячого джерела») зібрав переклади творів російських і зарубіжних письменників кримськотатарською мовою.
Він був членом Спілки письменників СРСР, а згодом — України. Повернувся до Криму в 1995 році, оселившись в Акмесджиті. У 1999 році видав поетичну збірку «Уян, Чатирдагъ, уян!» («Прокинься, Чатир-Даг, прокинься!»). У 2000 році, з нагоди свого 75-річчя, був удостоєний звання Заслуженого діяча мистецтв України.
Помер Черкез Алі в Акмесджиті 21 лютого 2005 році.
Його ім’я — серед великих кримськотатарських митців, які зуміли не тільки зберегти, а й розвинути національну літературу в умовах вигнання. Поруч з іменами Рашида Мурада, Енвера Селямета, Сейтумера Еміна — ім’я Черкез-Алі займає гідне місце в історії кримськотатарської поезії та прози XX століття.
Інформація підготовлена для друкованого видання
Календар знаменних та пам'ятних дат з історії Криму і кримськотатарського народу за підтримки Європейського Фонду за демократію
Джерело:
Фазылов Риза, Нагаев Сафтер Къырымтатар эдебиятынынъ тарихы.Кьыскъа бир назар. — Симферополь:Къырым девлет окъув-педагогика нешрияты, 2001. — 640 с.— Кримськотатарською мовою.
Окрушина сонця: Антологія кримськотатар. поезій XIII—XX ст./ Упорядники М.Мирошниченко, Ю.Кандим, Київ, 2003. – 792 с. - Кримськотатарською та українською мовами.
Енциклопедія сучасної України, - доступ: https://esu.com.ua/article-885717
|
İnsan
Men qartal degilim, İnsanım. Üç yüz yıl yaşamam. Kökte de Qartalday uçamam. Söyleñiz, Dünyada Ne bar ya ebediy, İnsanmı? Onıñ da Ömüri belli ... Bu büyük alemge Musafir kelesin.
Er şeyre göñül toq. Çalışam Saglıgım oldıqça. Aşayım, Yaşayım, Baylıqta közüm yoq, Ğururım - devletim. Vatanım, Halqım! Şay eken Ya daa Ne kerek insanga? Menimce, Evelâ İnsansıñ,
Bunı sen Elbet de bilesiñ. Yaşaysıñ, yüresiñ, Efkârıñ bitmey. İnsansıñ, Ya saña Ne yetmey? Daima cuvurıp Kerekten kerekke Alemni sırdırmaq isteysiñ Bir avuç yürekke. Tabiat pek bol.
İnsanlıq kerek! Ne ruzel Kelren soñ cianra Yaşamaq Eşq ile zevq alıp. Men qartal derilim, İnsanım! Üç yüz yıl yaşamam. Şunıñçün Muqaddes borcum, dep sayam: Yaşamaq, Yaşamaq, Tek İnsan olıp!
1960
|
Людина
Ти - не орел, О нi, Людина ти. Тобi недовrо У життi цвiсти - Не триста лiт, Не двiстi I не сто ... Що в свiтi вiчне? Вiчний в свiтi хто? Орел, що в небi праrне висоти? О нi, Люди но, Вiчна тiльки ти.
У тебе коротенький вiк, Це так. Хмаринка тане. Вiдцвітає мак ... Мине тривоrа - Iнша Суне знав. Та щастя є: Зове тебе любов. Здолаєш Горе, Кривду навiсну - I знову Бачиш Зiроньку ясну.
Тобi не треба Скарбiв кабали, Аби лиш очi мило! Цвiли, Не знали дiти Голоду, Не год, Вiтчизна квiтла, В щастi жив народ, Зiйшло насiння Добре у рiллi, В долонях нiжних Матерi-эемлi.
Ти - не орел, О нi, Людина ти. Судилося Недовгий вiк цвiсти. Але i вiчнiсть Теж дана тобi, Лиш будь Людиною, Людиною в юрбi.
1960 Переклад Степана Литвина |
|
Uzaqtan bir ses kele
Uzaqtan bir ses kele, Diñleyim, ep diñleyim. Yüregim pek seskene, Ne içündir bilmeyim.
Deñiz şuvulday desem, Deñiz menden uzaqta. Çamlar uvulday desem, Çamlar yoqtır bu yaqta.
Uzaqtan bir ses kele, Kimniñ sesi bilmeyim. Atga yuqumnı böle, Qulaq salıp diñleyim.
Kel! - dey bu ses erekten, Çağırdıqça çarıra. Evlâdını yoq etken, Ana kibi bagıra".
Ташкент, 1956
|
Знову чую голос дальнiй…
Знову чую голос дальнiй. Слiв не можу розiбрать. Та на серцi так печально, Що не можна передать.
Не скажу, що море грає, - Море в дальнiй далинi. Сосни? .. Сосон теж немає. Не знайти їx тут менi.
Знову чую голос дальнiй ... Третю нiченьку не сплю. Що ж це вiн такий печальний I чому його люблю?
Вiн продовжує гукати Через гори i поля. Вiн тривожиться, як мати, Та, що втратила маля.
Ташкент, 1956 Переклад Степана Литвина |
|
Taş üstünde incir
Tabiatnıñ ikmetidir, dey körgen, Bir toqtalıp keçe seyir eterek, İnjirleri dane-dane kögergen, Taş üstünde nasıl ösken bu terek?
Qışta onı mayıştırıp saibi, Yerge köme suvuq ayazdan saqlap. Baar kelse kene solmaz gül kibi, Azbarını yaraştıra yapraqlap.
Ğoncelemez ediñ injir eger sen, Pek yaşavçañ tereklerden olmasañ, Solar ediñ eger küçlü tamrıñnen Taşnı teşip yerlen ğıda almasañ.
1969
|
Інжир на камені
Iнжир на каменi. Листвою пiднiмався Природи дар. Дрiбних плодiв мелькання ... 1 хто проходив мимо, дивувався: Як може вiн расти на голiм каменi?
А садiвник сокиркою постукає I стовбурець пригне перед зимою. Застиrне сiк, завмре гiлля iз мукою, Надрiз сяйне прозорою смолою ...
А навеснi листва зазеленiє. Iнжиру кущ yci загоїть рани, Якщо морози пережить зумiє, Завiї, лиховiї та бурани.
Живучий кущ. Та мiг би вiн зчорнiти, Заrинути з хуртечею в двобої, Якби згубився корiнь у гpaнiтi І не добрався до землi живої.
1969 Переклад Степана Литвина |
|
Ana tilinde laf emegen analarğa
Analar, analar, qıymetli analar, Bizlerni dünyağa ketirren analar! Evlâdçün kerekse ateşte yanalar, Kerekse yavruçün can berren analar.
Bir ana bizlerni "Böje moy" dep tapmay, "Allahım, sen qurtar". dep tapa evlâdın. Bebeyim, sabiyim, dep seve, oplay. Çoq imdatlar saray o Qadir mevlâdan.
Ayneni yırlap östürdiñ balañnı, Ne içün laf etmeysiñ şimdi öz tiliñde? Ne içün aşalap öz tuvran anañnı. Qopayıp yüresiñ sev dogmuş iliñde?
Yoqsa bazardan-bazarga qatnap, Soy-sopnı tanımaz bir "haniy" olduñmı? Yoqsa sen milletni üstünden taptap, Pek kibbar, insafsız "bir caniy" olduñmı?
Burnuñnı köterme, Ana ol, ğururlan, Vatanra sadıq ol, sadıq ol tiliñe! Sadıqlıqnen er işte yeñersiñ, inan, Sadıqlıqnen alırsıñ Yurtnı eliñe!
Men bilem, sen doğdıñ yabancı diyarda, Mektep yoq, oca yoq öz ana tiliñde. Er işte ögeyday qaldıñ bir kenarda, Ya bugün ne sustıñ öz tuvgan İliñde?
Analar, analar, qıymetli analar, Milletni arttırran, elbette Sizlersiz! Evlâdlar sizlerden terbiye alalar, Ösken soñ ya ne içün tilsiz qalalar?
Tiliñni coymaq - milletni red etmektir, Bunı siz añlaysız çoq nefretke tolıp. Milletni coymaq da dünyadan ketmektir, Keliñiz, yaşayıq saf bir millet olıp!
Aqmescit, 1999 |
Матері, чом цураєтесь рідної мови?
Матерi, матерi, дорогi матерi, Народили ж i нас ви на свiт, матерi. За дитя у вогонь ви йдете, матерi, За дитя вiддаєте душу-цвiт, матерi ...
Не кричить породiлля: «Ах, Боженька мой», А благає: «Аллах, порятуй, поможи!» У Всевишнього просить, крiзь сльози i зойк, Щоб дитятку її дав на свiтi пожить.
Колискову спiвала, гойдала дитя ... Чом не рiдною мовиш на рiднiй землi? Таж без рiдноi мови бiднiє життя. Чом не рiдною мовиш у рiднiм селi?
Як стрiчаєш рiдню, ти зацiплюєш рот, Наче не впiзнаєш, горда панна мiська. Ти принижуєш рiд свiй i рiдний народ, Йдеш, задерши носяру, мов хана дочка.
Hic задерши, вiд ринку до ринку iдеш ... Не сором свого роду, стареньких батькiв! Тiльки вiрнiстю iспит Вiтчизнi складеш, Тiльки гiднiстю вернеш любов землякiв.
В чужинi ти родилась ... Реальнiсть крута: Рiдних шкiл i навчителiв рiдних нема ... Ти без рiдної пiснi - немов сирота, Ти без рiдної мови - немовби нiма ...
Матерi, матерi, дopoгi матерi, Рiд i нацiю рiдну продовжувать вам. Вам виховувать дiток, плекати в добрi, Та навчити добру легше рiдним словам.
Мову втратити - втратити нацiю теж. Чом не рiдною мовите в рiднiм краю? Втрата нацiї - смерть серед бiд i пожеж ... Бережiм рiдну мову, як землю свою!
Сімферополь, 1999
Переклад Степана Литвина
|