Амет-Хан Султан: Орли помирають у небі

       Сьогодні виповнюється 47 років з того часу, як не стало легендарного кримськотатарського льотчика Амет-Хан Султана . Про нього знімають фільми та передачі, пишуть п’єси та вірші, в його честь названі вулиці в Криму та  Дагестані, Росії та Україні. Його батько за національністю був лакець, а мати кримською татаркою, але Амет-Хан завжди у всіх документах гордо писав свою національність: «кримський татарин». Навіть після 1944 року, коли Радянська влада влаштувала геноцид кримськотатарського народу, гордо промовляв, що він вірний син кримськотатарського народу.  Народився Амет-хан 20 жовтня 1920 року у сончному місті Алупка. З перших днів вторгнення фашистів на територію Радянського Союзу у 1941 році, Амет-хан Султан став на захист населення Союзу. За час війни він здійснив 603 повітряні  бойові вильоти,  вступив у прямий контакт з противником у небі 150 разів, знищивши особисто  30 літаків ворога, і у складі групи ще 19. Згадуючи свій перший виліт, Амет-Хан розповідав, як у нього, у бою з ворожим «Юнкерсом-88» закінчився увесь бойовий запас, і він на своєму «Харрікейні» пішов на штурм  літака ворога.  Літак Амет-Хана Султана у прямому сенсі слова застряг у фашистському  бомбардувальнику. Сам Амет-Хан встиг катапультуватися. За це був нагороджений іменним годинником міським комітетом оборони міста Ярославль.

Фашисти називали Амет-Хана «Чорним дияволом», настільки сміливі і професійні рішення він приймав у небі. Побратими по війні, згадують, що таким він був і у житті, прямий, сміливий і в той же час чутливий.

У 1944 році Радянська влада влаштувала геноцид кримськотатарського народу, однак дивом Амет-Хан Султана і його батьків було врятовано. Однак смерть спіткала його у мирному небі, 1 лютого 1971 року під час випробувального польоту на літаючій лабораторії ТУ-16. Поховали кримськотатарського героя у Москві на Новодівичому кладовищі.

Ще з ранніх років, Амет-Хан Султан почав писати вірші, деякі з них вдалось зберегти:

«Город, о, как ты мне дорог,
По тебе скучаю я, Алупка моя! 
Горы твои, сады-дороги
Красивее всех садов и дорог.
Подобной красоты я
Нигде найти не мог.
Город, в котором родился я, 
Красивая Алупка моя!
Люблю твои скалы,
О, Черное море мое.
Песню свою я, друзья, 
Пою для вас.
В красивом парке Алупки
Место найдется и для вас.
О, Алупка моя любимая!
Я горжусь всегда тобою
И хочу, чтобы ты, Алупка,
Вечно гордилась мною!»

(Амет-хан Султан, 1969 рік) 

Та хіба він міг навіть подувати про те, що згодом вірші будуть складати про нього самого. Під час святкування 50-річчя Амет-Хана у жовтні 1970 року, його запитали, чи не збирається він закінчити із польотами, на що він відповів: «Орлы никогда не умирают на земле. Они, чувствуя приближение смерти, поднимаются высоко в небо, складывают крылья и падают камнем вниз. Они умирают в небе, уже мертвыми попадая на землю.» Через три місяці серце Амет-хана Султана перестало битись у такт із двигуном літака….

Мальчишка с царским именем – босой.
У моря жил – мечтал достичь небес – 
Вот парадоксы жизни непростой.
Алупка! Он родился, вырос здесь. 

Амет в сезон курортников водил 
К вершинам Бедене-Кыр и Ай-Петри. 
И там в горах, наверное, решил 
Пилотом стать – летать подобно ветру.

И вот сбылась мечта! Орёл – лети!
Но тут война, смертельная  рулетка,
Запутала все планы, все пути:
Реальный бой серьёзней, чем учебка. 

На русский Ярославль  враги идут.
Подбитый юнкерс пал, как чёрный ворон. 
Спасибо, друг надёжный, парашют 
Не подкачал: он за штурвалом снова. 

Дворянский титул немчика-барона
Не впечатлял – шутил, свершив таран:
«Упал, как все, подумаешь: персона, 
Что мне бароны? Я и сам – султан!».

Победа близко! В отпуск в край родной
Приехал и попал как-будто в ад:
Его народ в теплушки всей гурьбой
В три дня толкнул  НКВД приклад.

Родителей, сестру спасти сумел,
Брат получил лет двадцать лагерей.
И сколько их: таких кровавых дел. 
И сколько жертв невинных и смертей?!

Чем бабушка-соседка предала
Отца народов и его оплот?
А дети? Крошки вовсе: мал мала….
Не может быть предателем народ!

И сколько он протестов ни писал: 
Вернул в Алупку лишь свою семью.
Упрямством только злобу вызывал
И портил биографию свою:

– Амет, из Дагестана твой отец.
– Но мать – татарка. Их нельзя делить!
– Но по отцу народ, признай, глупец,  
На сколько  легче стало б тебе жить!


За сбитых самолётов злобный рой
Давно бы мог ты Звёзды получить:
Не дважды – трижды должен быть Герой,
Когда б не стал татар своих хвалить.

Он  в отпуске. Но грустной видит мать:
– Ведь ты же дома, мама, что ж не так? 
Она – украдкой слезы вытирать:
– Не та Алупка, ой, сынок! – не та!

Соседка новая помои льёт, 
Ко мне во двор. Шипит: «Где ты взялась?!»
Ведь женщина – а, как сапожник, пьёт.
Халат, подарок твой, швырнула в грязь.

Отец ее одёрнул: – Насибе.
Не видиш что ли: сын устал с дороги
Ну что ты о себе да о себе?
Пусть  хоть к земле привыкнут его ноги.

После войны Алупку не узнать:
Другая речь, обычаи и люди.
Дома пустые стали заселять.
А мать хозяев старых не забудет.

Соседский Волька, русский паренёк, 
Нашёл в углу игрушечку – солдата.
Мальчонке русому, пожалуй, невдомёк:
Его ровесник здесь играл когда-то.

И так мечтал скорее подрасти! 
Но повзрослел уж слишком, слишком рано: 
Он умер от жары и от тоски
На полустанке N в  Узбекистане.

Что ж надо жить: без неба он пропал
И вновь вокруг друзья и самолёты.
Но он всю жизнь не забывал татар.
И сам себя не спрашивал он: «Кто ты?» 
  
Ему, татарину, запрет лететь в Париж, 
Хоть там и ждали его лётчики-французы:
– Ты и в Париже, друг, не промолчишь,
А нам скандал во Франции не нужен. 

– Своей я грудью прикрывал друзей –
На это годен, звать не забывают. 
– И в Ленинграде сходишь ты в музей, 
А пить коньяк – другой пусть уезжает.

Он лётчик-испытатель – он герой
И в мирное, обыденное время.
Отправившись в  полёт тот роковой
Не на земле погиб, а в синем небе!

Оставил даже в космосе свой след:
Он имя  дал для маленькой планеты.
Аэропорт в Махачкале, привет!
Ты назван  был по имени Амета.

И памятник в Париже: ну, хитрец!
Хоть бронзовый, но всё ж в Париж попал!
«Пилот от Бога» – верно: сам Творец
Ему дорогу в небе начертал. 

И два народа: матери, отца,
Тобой гордятся – что ни говори!
Себе остался верен до конца:
Орлы и умирают как орлы!

(Елена Макарчук, 2014)

Йому було двічі присвоєно звання «Герой Радянського Союзу», нагороджений медаллю «За взяття Кенігсберга», тричі нагороджений «Орденом Леніна», чотири рази «Орденом Червоного Прапору»,  Орденом «Знак Пошани», орденом «Олександра Невського», медаллю за «Взяття Берліну»,  медаллю «За Оборону  Сталінграду», у 1961 році йому присвоїли почесне звання «Заслужений льотчик-випробувач СРСР».

У 2013 році Амет-Хан Султан став головним персонажем у фільмі Ахтема Сеітаблаєва "Хайтарма". 

(Будинок де проживав Амет-Хан Султан у Алупці)

(Музей Амет-Хан Султана у Алупці)

(Амет-Хан Султан)