Агатангел Кримський - видатний діяч світу

Агатангел Кримський – автор численних фундаментальних досліджень з арабістики, семітології, тюркології, іраністики, ісламу, україністики та ін. Це феноменальна особистість не лише в українській, а й у світовій культурі.

Цілком закономірно, що його титанічна праця, обсяг, глибина й різнобічність наукових і творчих зацікавлень, його внесок у науку й культуру були заслужено поціновані у всьому світі. Рішенням ХVI сесії Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО ім’я Агатангела Кримського внесено до переліку видатних діячів світу.

Народився Агатангел Кримський 15 січня 1871 року на Волині, в місті Володимир-Волинську. Його батько, Юхим Степанович, що походив з родини кримських татар, яка залишила Крим у XVII столітті через переслідування і прийняла християнську віру, був високоосвіченою людиною – вчителем, літератором, видавцем, автором ряду підручників та посібників з історії, географії, арифметики, краєзнавства. Прадід А. Кримського був муллою у Криму. Мати, Аделаїда Матвіївна, – з литовсько-польського роду.

Навіть попри те, що Агатангел Кримський не мав української крові, він був палким поборником української мови та культури, почувався українцем. «Я родився і виріс на Вкраїні та й українізувався”, – атестує він себе на початках знайомства з Б. Грінченком. – “Навіть у сім’ї я чув змалечку українську мову: моя мати говорить чисто по-вкраїнськи […] тільки з вимовою чужою»

Вплив батьків, звісно, не міг не позначитися на вихованні й знаннях Агатангела. Він навчився читати ще в трирічному віці, у п’ятирічному його віддали в училище міста Звенигородка на Черкащині, куди родина переїхала перед тим. Після цього було навчання в Острозькій на Волині початковій гімназії. Рік провчився в Другій київській гімназії.

Особливий вплив на становлення особистості і наукових інтересів Агатангела Кримського справило навчання у Колегії Павла Ґалаґана (1885–1889 роки), куди він вступив за конкурсом. Зачарування глибиною і красою української мови прийшло до Кримського під впливом Михайла Драгоманова та Павла Житецького.

Як пише у своєму дослідженні доктор філологічних наук, завідувач кафедри теорії літератури  та зарубіжної літератури Волинського національного університету, Сергій РОМАНОВ: «Перебування в київській Колегії Ґалаґана, учнівський контингент якої формувався зі «своєкоштних багатирів» й аристократів та дітей із незаможних родин, сприяло закріпленню у підлітка стійких упереджень щодо станового суспільства. Навіть його вражаючі успіхи в навчанні, зокрема зусилля незмінно утримувати за собою статус першого учня, сприймалися як виклик і свідоме ангажування в ту непримиренну боротьбу, що точилася поміж двома таборами гімназистів. Пережиті в середній школі моральні випробування,хоча й не такі трагічні, як, скажімо, у випадку однолітка-покутянина В. Стефаника, сприяли усталенню виразних світоглядних переконань Кримського. «Самé моє походження мусило мене зробити демократом» – підсумовував він навчання в колегії через два роки після її закінчення. Згодом на цьому ґрунті зросте серйозне захоплення соціалістичними ідеями, а ще пізніше – доктринами націоналізму.»

За чотири роки навчання в Колегії Галагана, він виділися своїм гострим, допитливим розумом і неабиякою наполегливістю й працездатністю навіть серед своїх честолюбних і талановитих ровесників. Не може, приміром, не вражати той факт, що за цей час простудіював цілий ряд мов, зокрема, польську, французьку, англійську, німецьку, грецьку, італійську, турецьку та латинську.

І це був лише початок. Згодом Агатангел Кримський додав до цього «стартового списку» десятки інших мов. Усього, як свідчить його біографія, він знав понад шістдесят мов! Причому це не було самоціллю Кримського – множити кількість вивчених мов, а лише шлях до ширших можливостей заглибитися в першоджерела архівів і бібліотек для наукових досліджень і творів.

Своїм головним напрямком у науці він обрав сходознавство. 1889 р. А.Ю. Кримський вступив до Лазаревського інституту східних мов у Москві, після закінчення якого (1892) його залишили при кафедрі арабської філології для підготовки до професорського звання.  Упродовж 1892-1896 pp. молодий вчений пройшов також курс історико-філологічного факультету Московського університету під керівництвом мовознавця, фольклориста й етнографа Всеволода Міллера, славіста Романа Брандта, фахівця з порівняльно-історичного індоєвропейського мовознавства П.Ф. Фортунатова, істориків П.Г. Виноградова, В.І. Гер'є, В.Й. Ключевського і склав 1896 р. у С.-Петербурзькому університеті магістерські іспити з арабістики і в Московському університеті - зі слов'янської філології.

1896 р. А. Ю. Кримського відрядили до Сирії та Лівану для поглиблення знань з орієнталістики і для роботи над арабськими рукописами. Там він вивчав історію і культуру Близького Сходу і вдосконалював знання арабської мови. «Бейрутські оповідання» – перший із небагатьох художніх творів Кримського, де спостережливий автор зібрав стільки деталей, описав стільки життєвих ситуацій та звичаїв, оповів про стільки речей, які супроводжували ліванців наприкінці 19-го століття, що тепер арабські науковці використовують ці оповідання як джерело у своїх дослідженнях.

Повернувшись, А. Ю. Кримський почав працювати в Лазаревському інституті. Тут він викладав у спеціальних класах курси історії семітських мов, керував практичними вправами щодо перекладів з російської арабською і навпаки, вивченням Корану і граматичних текстів, читав лекції з історії арабської літератури, викладав арабську поезію і займався проблемами перекладу арабською мовою філософсько-літературних текстів. 1901 р. Агатангел Юхимович очолив кафедру арабської словесності Лазаревського інституту, отримує звання професора з арабської літератури та історії мусульманського Сходу, здійснює переклад Корану з коментарем до нього.

По 1918 р. Кримський був професором арабської літератури та історії мусульманського Сходу. 1915-1918 рр. викладав іще й перську мову та літературу, а протягом двох років - турецьку мову. У Московському університеті А.Ю. Кримський працював також на кафедрі російської мови.

Протягом 1900-1918 pp. А.Ю. Кримський виконував обов'язки неодмінного секретаря Східної комісії Московського археологічного товариства, дійсним членом якого його було обрано 1902 p., був редактором періодичного видання цього товариства "Древности восточные", де вміщувалося чимало його статей, а також редактором серії "Труды по востоковедению", що видавалася Лазаревським інститутом східних мов.

У 1918 р. А. Ю. Кримський переїхав до Києва. Він став одним із засновників і перших академіків Української академії наук (УАН), першим її неодмінним секретарем (на цій посаді працював з 1919-го по 1929 p.). Очолював також історико-філологічний відділ Української академії наук. У цей час А. Кримський працював професором на кафедрах україністики та східної історії Київського державного університету. У 1929 — директор Інституту української наукової мови, один з основоположників української наукової школи сходознавства. Ініціатор і голова Комісії для вивчення візантійського письменства та його впливу на Україну (Візантологічної комісії; 1926–1930) та створеної на її основі Комісії для дослідів з історії Близького Сходу та Візантії (1930–1934), а також Тюркологічної комісії (1929–1934). Очолював Комісію для складання словника української живої мови (1918–1930). З його ініціативи у Харкові було засновано Всеукраїнську наукову асоціацію сходознавства.

З 1937 працював в Інституті мовознавства АН УРСР (тепер Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України), зокрема з 1938 — завідувач відділу української мови.

Викладацька робота була лише однією зі сфер багатогранної діяльності Агатангела Кримського. Це була людина надзвичайної гуманітарної обдарованості. Він відомий не тільки як учений, його перу належать кілька поетичних збірок, оповідань, роману. Знавець мов, він перекладав не тільки східних поетів – Омара Хайяма, Сааді, Хафіза, Фірдоусі, а й західноєвропейських авторів.

При цьому основною була для нього дослідницька робота. Багато його праць сьогодні справедливо вважаються класичними, хрестоматійними. Автор низки праць зі сходознавства, україністики, історії, етнографії, фольклору тощо. Серед них, зокрема, — «Лекції про Коран» (1902), «Історія мусульманства» (1903–1904), «Українська граматика» (1907), «Історія арабів і арабської літератури» (1911–1913), «Історія Туреччини» (1924), «Історія Туреччини та її письменства» (1927), тритомник «Історія Персії, її літератури і дервішської теософії», «Історія нової арабської літератури» та інші. Загалом мав близько 1 000 публікацій: монографій, статей, підручників. Був науковим редактором словників, збірників. Переклав турецькою мовою твори Т. Шевченка.

Збірка поезій «Пальмове гілля. Екзотичні поезії» вмістила вірші Кримського та його переклади арабських поезій українською мовою. Цю збірку вважають унікальною пам’яткою літератури. Іван Франко у 1910 році назве Агатангела Кримського «високоталановитим поетом» і «дуже оригінальним повістярем».

Агатангел Кримський неодноразово бував на батьківщині предків. Він співпрацював із видатним кримськотатарським просвітителем, видавцем Ісмаїлом Гаспринським, серед його студентів були кримчани.

Досить часто він відвідував Ялту й Бахчисарай. У Бахчисараї спілкувався з Ісмаїлом Лемановим, викладачем російської й арабської мов у знаменитому Зинджирли медресе. Теплі стосунки пов'язували Кримського з істориком і філологом Османом Ак’чок’рак’ли, з професором Бакинського університету, філологом і поетом Бекіром Чобан-заде. Серед його друзів був і молодий кримськотатарський поет Абдулла Лятіф-заде, з яким Агатангел Юхимович обговорював розвиток і проблеми кримськотатарської художньої літератури.

Його учнем був Якуб Кемаль, завідувач Східного музею в Ялті. За свідченням Кримського, вже надрукований 1940 року рукопис Кемаля «Документальна історія цехів в Кримському ханстві» так і не побачив світ і був повністю знищений. Але не тільки рукописи і книги – за якихось кілька років 1930-х були знищені й самі ці молоді талановиті діячі кримськотатарської культури...

Загибель своїх кримськотатарських друзів Агатангел Кримський переживав важко. Збірка «Студiї з Криму» – улюблене робота Кримського, куди увійшли і твори кримськотатарських учених – Якуба Кемаля й Османа Ак’чок’рак’ли, репресованих сталінським режимом.

До участі у збірнику були запрошені маститі вчені. Кость Харлампович опублікував тут матеріал «Листування запорізьких козаків із султаном. З доповненням Запорізького листа в літературній обробці Степана Руданського». Олександр Оглоблін – статті «Вірші смоленського шляхтича Н.Поплонського на честь Перекопського бою 1691 року» і «Петрик, ханський гетьман України». Арсеній Маркевич розмістив дослідження «З культурного минулого Криму ХIХ ст.». Якуб Кемаль опублікував статтю про арабський суфійський рукопис ХІІІ століття, знайдений у Криму, а Осман Ак’чок’рак’ли виступив із антологією кримськотатарських поетів.

Але найширше місце у книзі займають роботи самого Агатангела Кримського. Видання відкриває його велике дослідження «Сторінки історії Криму і кримських татар», у якому є розділи «Татари», «Нариси історії Кримського ханства», «Хронологічна таблиця кримських ханів», «Чуфут-Кале», «Про долю українських бранців у Кримському ханстві». Окрім того, Кримський розмістив у збірнику статті «До історії сучасних 25% татарського населення в Криму» й історіографічну роботу «Література кримських татар». Збірка «Студiї з Криму» й нині не втратила своєї наукової цінності, для кримознавців – це найважливіше історичне джерело.

У житті й творчості А. Кримського небуденну роль відіграли взаємини з Лесею Українкою. Це люди не тільки однієї епохи, й одного року народження з різницею більше місяця, а й «товариші» і «побратими», як зізнаються вони один одному. Про глибоку щиру і товариську дружбу, побратимство на ниві української літератури, а може й більше, згадував 1941 р. сам А. Кримський: «Ми були близькими друзями протягом багатьох років, до останнього дня життя Лесі Українки. Вона довіряла мені свої твори раніше, ніж друкувати їх». Познайомилися вони на концерті знаменитого українського музики М. Лисенка в Літературно-артистичному товаристві в Києві, коли він ще був студентом колегії Павла Галагана. «Важко дихалося тоді і в Києві. Багато визначних українських діячів показали своє справжнє обличчя боягузливих українофілів. На цьому фоні зовсім по іншому виділялися тільки три сім’ї (я маю на думці тільки інтелігенцію). Це Лисенки, Старицькі і Косачі. В цих сім’ях українською мовою користувалися не тільки в літературному вжитку, а вона проймала все життя. Ці сім’ї вважали неприпустимим, щоб інтелігенція розмовляла іншою мовою, ніж народна… В сім’ї Косачів росла дочка Лариса Петрівна – майбутня письменниця Леся Українка». Це було 1887 чи 1888 року, коли обом було ледве по 17 років.

З того часу вона і запала в душу його, а, може, й більше. Автор літературного портрету «Агатангел Кримський» (1967) О. Бабишкін пише, що зустріч відбулася у 1896 році та наводить зізнання самого А. Кримського, який говорив, що він пристрасно закохався в дівчину – «багатообдаровану, високоталановиту українську письменницю; то була дівчина несказанної краси; вродливішої від неї я ніколи не зустрічав, але ж любов мою зневажено було”.Людмила Старицька-Черняхівська свідчила, що тою дівчиною була Леся Українка, яка делікатно відхилила інтимні зізнання А. Кримського, в усякому випадку, не так, як це зробила М. Каменська в Бейруті. Вони на все життя лишилися друзями-побратимами, особливо після кончини М. Драгоманова.

Ділове, а потім товариське листування між ними, як мовилося, розпочалося з 1895 року, коли вона чи не вперше написала від себе і дядини Л. Драгоманової далекому «незнайомому дорогому товаришеві» з подякою за повний туги опублікований лист-співчуття з приводу кончини дядька М. Драгоманова, за намагання допомогти видати повне зібрання його творів і запевняла вірити в «найкращій повазі і прихильності».

Листувалися вони спорадично, часом з великими перервами, і Леся Українка завжди називала його «дорогим товаришем». Вони взаємно цікавилися появою нових творів. 1905 р. виходять друком у Львові дві частини («Не порозуміються» і «Туапсе») повісті чи роману «Андрій Лаговський» А. Кримського, і він надсилає його Лесі Українці для прочитання та просить висловити про твір свою думку. Повість-роман А. Кримського Леся Українка не «переглянула», як він просив, а прочитала від «дошки до дошки», хоч це й не завжди легко було, та висловила відверту правду і щодо позитивних, і щодо, на її думку, негативних сторін як професіонал, а не рядовий читач. «Я читач-літератор, а се порода “ненормальна”, позбавлена спасенної “безпосередності”, отруєна професіональною хоробою аналізу, і треба хіба надзвичайно гармонічного твору, щоб захопив такого читача і не дав ходу його тисячогранному аналізу.» Вдумливий критико-естетичний аналіз ідейно-художнього спрямування твору «товариша милого» не був призначений для друку. Це була ніби розмова tet-a-tet двох друзів. Леся Українка тоді писала драматичну поему «В катакомбах» й мала намір її присвятити «товаришу» А. Кримському, якщо вона припаде йому до душі. «Я занадто горіла, як її писала, і її ідея занадто мені близька, щоб я присвячувала її тому, хто буде для неї “ні гарячий, ні холодний”. Будьте її ворогом або другом і скажіть мені щ и р о, що і як Ви про неї думаєте (отак, як я про Ваш роман сказала).» А. Кримський, перефразовуючи слова поетеси, «схотів» і «позволив» – поема вийшла з «Посвятою шановному побратимові А. Кримському» в журналі «Рідний край» (1906, № 19). 

В одному з листів, щодо прочитаної Л.Українкою роботи А.Кримського, характеризуючи й самого автора поетеса пише наступне: «Ви знаєте, я люблю Ваші наукові твори, хоч я і кругла профантка в таких матеріях. Я люблю їх стиль і тон. Куди діваються Ваші нерви, як Ви пишете такі речі? Так, наче Ви античний, врівноважений тілом і духом еллін, як пишете їх. Такий колорит я тільки на Акрополі бачила».

Описуючи взаємовідносини Лесі Українки та Агатангела Кримського науковець Сергій Романов описує так. «Намагаючись не бути категоричною, вона навіть після додаткових роз’яснень усе одно залишилася при своїй думці, стверджуючи: «Я вважаю всю Вашу белетристику (і поезію), крім двох-трьох дрібничок, наскрізь суб’єктивною, але ні трошки не автобіографічною, а було б навіть краще, якби вона була автобіографічною, бо тоді суб’єктивність була б натуральнішою»»

«Важливо, що ані Леся Українка, ані Кримський, на відміну від більшості вітчизняних митців (як спостеріг останній), виявилися людьми, не схильними ображатися на критику, а тим паче аргументовану. І попри випади щодо вже згадуваної «Боярині», і після так званої «мовної дискусії» довкола поеми «Одно слово» Леся Українка продовжувала надсилати колезі свої твори для фахової історико-культорологічної апробації та користати з його допомоги в пошуках фактологічного матеріалу. Зі свого боку і Кримський прислухáвся до слушних порад досвідченої письменниці, наприклад, коли 1919 р., готуючи повне видання «Андрія Лаговського», врахував її зауваги до перших двох частин роману. Таке, сказати б, професійне спілкування було важливим для обох не лише в сенсі спільного критичного дискурсу, а й отриманою можливістю писати для освіченого, вдумливого читача, здатного до сприйняття поліфонічних художніх полотен. Це тим більше важливо,що в тій добі пропоновані письменниками-модерністами твори, та ще й написані на далекі від національного світу теми й сюжети, рідко знаходили адекватні відгуки в привченої до «белетристичної патріотки» аудиторії. Самотність, відособленість, яка у випадку сильної, обдарованої натури зазвичай виявлялася невіддільною від свободи, у тім числі й творчої, визначала також особливості та навіть можливості спілкування.»

«Ініціатива поновлення втрачених контактів зазвичай належала Лесі Українці, адже Кримський, за її словами, керувався дивним правилом – не озиватися першим. Так було й трагічного 1903 р., коли після наглої смерті брата Михайла вона, через духовно-емоційну виснаженість, довго не могла поновити зв’язків зі світом. А побратим, який незадовго перед страшною звісткою спеціально приїжджа на три дні до неї на Кавказ, вочевидь, після від’їзду, чекав на вдячного листа. Також і згодом у їхніх стосунках траплялися тривалі паузи, що, як видається, найперше мали пояснення в характері Кримського.»

«Під цим оглядом згадується напівлегенда про те, що нібито Кримський був закоханий у Лесю Українку й навіть освідчувався їй. Мабуть, це все ж таки легенда, але фактом залишається те, що він ні з ким із тогочасних жінок більше не спілкувався у такому, сказати б, високому інтелектуально-емоційному регістрі й ні до кого із них не ставився з такою щирістю та довірою. Вони справді були, мовлячи словами письменниці зверненими до сестри Ольги, «рідними по духу»».

Не можна сказати, що кар'єра Кримського завжди складалася безхмарно.

У 1920-1930-х роках він піддавався гонінням як «буржуазний націоналіст», але – нічого фатального поки не відбулося, хоча репресії проти інтелігенції йшли повним ходом. А після приєднання Західної України в 1939 році Кримський був відновлений на всіх посадах, здійснив низку поїздок до цього регіону. Тепер він потрібний був владі, оскільки для знову приєднаних земель міг служити прикладом успішної кар'єри й можливостей, які нібито давала вченим радянська влада...

Здавалося, на схилі років усе складалося добре – як, звичайно ж, і повинно було бути в ученого такого масштабу і з таким послужним списком.

22 червня 1940 року Указом Президії Верховної Ради СРСР Агатангела Кримського нагородили Орденом Трудового Червоного прапора, через місяць у газеті «Вісті» був опублікований наказ про присвоєння йому звання «Заслужений діяч науки УРСР». Півроку потому широко відзначався 70-річний ювілей вченого, організований на найвищому рівні – у ньому взяли участь найбільші наукові інституції України – Академія Наук, Спілка письменників, Київський державний університет.

Було сказано багато добрих слів, на його адресу надійшли десятки привітальних телеграм і листів від колег...

Війна застала вченого в Криму, де він переніс мікроінсульт. А 19 липня 1941 року, коли він ще не зовсім одужав, до нього прибула машина НКВД – нібито щоб відвезти до місця евакуації. Лейтенант НКВС мав повноваження у разі відмови Кримського їхати добровільно, відвезти його примусово. Кримський був змушений погодитися.

Згідно з постановою від 20 липня 1941 року, Кримського направляли до внутрішньої в'язниці НКВД із обвинуваченням: «Політичне забарвлення: український націоналізм». З перших же допитів стало зрозуміло, що старого академіка звинувачують у зв'язках із СВУ – націоналістичною організацією «спiлка визволення України» (як відомо вже сьогодні – її не існувало). Йому ставили питання про знайомство з Симоном Петлюрою, ставили в провину націоналістичні установки в укладанні словників. Сам Кримський такого роду звинувачення відкидав: «Ніколи ідеологом українського націоналізму я не був і не міг бути, тому що це огидно всій моїй природі і моєму світогляду», – говорив він слідчому.

Вирок був такий: «Кримський викритий у тому, що він є ідеологом українського націоналізму, проводив антирадянську націоналістичну діяльність».

30 жовтня 1941 року Агатангела Кримського перевели до Кустанайської в'язниці, де він одразу ж потрапив до лікарняної камери. Там він і помер через кілька місяців, 25 січня 1942 року, – в жахливому бруді й смороді, серед хворих і вмираючих. Згідно з діагнозом, причинами смерті були похилий вік і загальна слабкість.

Довгий час ніхто не знав, де знаходиться знаменитий академік...

Сьогодні ім'я Агатангела Кримського носить Інститут сходознавства НАН України.

Його засновником і першим директором став 1991 року Омелян Прицак – колись талановитий аспірант Кримського зі Львова, професор Гарвардського університету.

У 1970 році ім'я Кримського внесено до затвердженого XVI сесією Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО переліку видатних діячів світу

 

Підготовлено Лейля Джаксім за матеріалами:

Інтернет-ресурс «Крим.Реалії» від 15.01.2016 р. Богдан Губернський «Агатангел Кримський» , Інтернет-ресурс «Українська літературна газета» від 13.03.2021 р. Василь Микитась. «Одержимі». Агатангел Кримський і Леся Українка , Агатангел Кримський і Волинь: матеріали Всеукраїнського круглого столу, приуроченого до 150-річчя від дня народження Агатангела Кримського та 150-річчя від дня народження Лесі Українки (28 січня 2021 р., м. Луцьк) / упоряд.: П. С. Олешко, Н. М. Кот, А. М. Силюк. Луцьк: Волинський ІППО, 2021. 244 с., Збірка наукових праць «Волинь філологічна: текст і контекст» Сергій Романов «ЛЕСЯ УКРАЇНКА – АГАТАНГЕЛ КРИМСЬКИЙ:ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ТА СПІЛКУВАННЯ». 2018 р, том 13, №1 - стор.158-175

Інформація підготовлена для друкованого видання - Календар пам'ятних дат кримськотатарського народу за підтримки Європейського Фонду за демократію.