Новини
Головна > Переможець конкурсу "Історичні паралелі": Приречені жити разом

Переможець конкурсу "Історичні паралелі": Приречені жити разом

03.06.2018 18:01

      У Херсоні до Дня вшанування пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу 1944 року, в ККЗ "Ювілейний" пройшло урочисте нагородження переможців конкурсу "Історичні паралелі  2018".

       Творчі роботи були присвячені історії національно-визвольної боротьби українського та кримськотатарського народу з імперським режимом Росії і тоталітарним режимом СРСР в боротьбі за державний суверенітет і територіальну цілісність України".  Переможцем конкурсу, який  щорічно проводить БО "ККСЦ Куреш", при підтримці  Меджлісу кримськотатарського народу, став учень Чистопільської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Верхньорогачицького району Херсонської області Денис Кучер.

Публікуємо роботу переможця конкурсу "Історичні паралелі - 2018":

 

                                    "Приречені жити разом"

     Сонце немилосердно пекло і степ від цього набував сіро-брудних відтінків. П'янкі пахощі різнотрав'я були притлумлені полудневою спекою, лише іноді подихи вітру з лиману, що даленів попереду,  доносили чебрецево-полинові аромати. Я вдивлявся у стрімкі кручі, що височіли над Дніпром і мимоволі згадував, що колись цей степ був татарським, і саме у цих місцях сходилися шляхи двох народів - українців та кримських татар. Народів, чиє родове дерево міцно вкорінене у цю прадавню землю.

     Сучасний Верхньорогачицький район Херсонської області - земля, на якій водночас мешкали   козаки-запорожці і кримські татари. Жили поряд  не одне десятиліття. У цьому місці торкалися татарського степу  Томаківська та Базавлуцька січі, тут формувалися основи   взаємин двох народів, у тугий вузол спліталося безліч ниток білого та чорного кольорів. Здавалося сама доля плела це химерне мереживо, аби дати кожному з народів  можливість пройти через різноманіття стосунків та зрозуміти, що на спільній материзні завжди треба шукати спільну мову. І вони шукали. Безпосереднє сусідство  у межах «великого кордону» змушувало обидві сторони вступати в ті чи інші контакти між собою.  Живучи практично поряд, (в окремих випадках відстань між козацькими зимівниками та татарськими стійбищами біля річки Рогачик не перевищувала двох кілометрів), козаки і татари виявляли терпимість та розуміння проблем сусіда: спільно користувалися угіддями, за взаємною домовленістю   часто заходили на території один одного, у випадку тимчасових труднощів виявляли взаємодопомогу. Крім того, було звичайною практикою, що кримські татари давали запорожцям худобу для випасу й укладали інші господарські домовленості. Треба зазначити, що економічні відносини між Кримом і Запоріжжям ніколи не переривалися і це було вигідно обом сторонам. Татари забезпечували можливість козакам не лише переправлятися через  степові річки, а й займатися тут рибальським промислом, будувати  мости, організовувати переправи та утримувати зимівники. Так, у 1760 році на прохання кошового отамана Олексія Білицького кримський хан дозволив козакам  «за давнім звичаєм сидіти зимівниками та ловити рибу за Дніпром на р. Рогачику».     Можна згадати безліч прикладів взаємодії двох народів на господарсько-побутовому рівні, культурні та мовні впливи, але все ж обидві спільноти приречені були шукати порозуміння і у політичній сфері, бо  не мали власної повноцінної державності. Більш сильні та могутні сусіди  завжди прагнули скористатися роз’єднаністю, а у переважній більшості свідомо сіяли суспільний розбрат, аби тримати корінні народи України у покорі.

      Коли українське козацтво набуло виразних рис суспільно-політичної організації та заявило про себе, як сила, здатна взяти на свої плечі визвольну антипольську місію, настав час для пошуку союзника. Його не  треба було шукати за далекими морями, бо він був поряд. Адже серед кримськотатарської еліти також визрівав план щодо позбавлення залежності від Османської імперії. Інтереси та цілі двох народів багато в чому співпали. Тож видається цілком логічною подія, яка започаткувала українсько-татарські дипломатичні зносини, перевівши їх  з економічної площини у політичну. Символічно, що сталося  це  на тих теренах, де якнайближче сходилися ареали проживання двох народів.

            …Я вже впритул наблизився до дніпровського лиману. Свіжий вітер колихав прибережну рослинність і приємна прохолода, здавалося, торкалася  кожної клітини мого тіла. Величні і гарні місця, де сходяться сухий таврійський степ та могутній красень Дніпро! Десь саме тут наприкінці 1624 року  зійшлися і представники двох народів. Стрілися не на бойовому поприщі, не заради поживи чи здобичі, а заради миру  та порозуміння.                                                                                                                   Знамените урочище Карайтебен! Магічне своєю притягальною силою, де ще прадавні народи, назва яких навіть не дійшла до нас, закладали свої святилища. Горді скіфи вчиняли тут релігійні обряди.  Та й козаки з кримськими татарами щороку збиралися на цьому місці для розміну полоненими, перетворюючись, якщо не на друзів, то, принаймні, на добрих сусідів. А грудневого дня року 1624-го вони започаткували свої союзницькі відносини, підписавши між собою першу відому міждержавну угоду, що ввійшла в історію, як Карайтебенський договір.  З глибокої, майже чотирьохсотлітньої давнини долинають до нас слова обопільної клятви: "...від держави Кримської і від людей наших ніяка кривда чи шкода козакам запорозьким діятися не буде... Якби неприятель якийсь з'явився у пана Гетьмана і всього війська запорозького, я Шагін Герай маю їм допомогти. А якби з'явився неприятель у мене, мають вони помогати мені згідно з присяжними листами". І хоча ці слова не відразу наповнилися реальним змістом, все ж з моменту  підписання  угоди козаки та кримські татари перестали бути непримиренними ворогами. Та й скоріше за все, такий образ штучно ліпився новоствореною Російською імперією, яка, керуючись гаслом "Розділяй і володарюй!" зазіхнула згодом на волю обох народів. А тоді, у ХVІІ столітті, перспективність договору зрозумів Богдан Хмельницький, і кримськотатарське військо виступило разом з козаками проти Речі Посполитої у Національно-визвольній війні 1648-1657 рр.  Спільно билися обидва народи і у  протистоянні українців з Московією у 1658-1659 роках. Саме завдяки союзницьким діям козаків і кримців Московська держава зазнала нищівної поразки від татарсько-козацького війська у Конотопській битві, де за один день загинув цвіт московської кінноти. На жаль українці не змогли скористатися результатом цієї перемоги, натомість Московія зробила висновки зі своєї поразки і вперто почала використовувати всі важелі впливу на Україну та українців, нейтралізуючи її союзників, і, передовсім, кримських татар. Після  ліквідації Гетьманщини та зруйнування Запорозької Січі було підступно ліквідоване і Кримське ханство. Відтоді українці довгий час дивилися на власну історію через чужу призму, де біле видавалося за чорне, а чорне за біле. Українців змалку вчили, що їхнім найбільшим ворогом були «підступні бусурмани», з якими вони завжди воювали та ніколи не були спільниками. Від нас приховували справжню історію, перейменовували назви населених пунктів чи природних об’єктів, аби не виникало зайвих питань. І так сталося, що корінні народи України сотні років не лише не мали своєї держави, де була б "своя правда і сила, і воля", але й були позбавлені можливості знати свою справжню, не перелицьовану історію. Та все ж, нехай і через століття, нехай і через болючі уроки правда перемогла і вкотре історія засвідчила, хто твій друг, а хто підступний ворог.

            ... День добігав кінця. Степ уже  дихав на повні груди, він сповнився всією своєю неповторною красою: грала сріблом у промінні згасаючого сонця ковила, починав заводити свою пісню цвіркун, у небі бринів жайвір. І на душі було так легко і хороше від цієї ідилії, величної пісні таврійського степу, українсько-кримськотатарського степу.

 

Денис Кучер