Новини
Головна > Таврія в період 1917-1923 років: між білим, червоним, блакитним та синьо-жовтим

Таврія в період 1917-1923 років: між білим, червоним, блакитним та синьо-жовтим

31.01.2018 19:30

Таврія в період1917-1923 років: між білим, червоним, блакитним та синьо-жовтим

     Наказом Президента України 2017 рік був присвячений вшануванню подій української революції 1917-1921 років. Цікава і водночас жахлива доба. В радянський період, говорячи про часовий відрізок в житті нашої держави 1917-1922р., у суспільну свідомість насаджувалась лише одна дефініція: т. з. велика жовтнева соціалістична революція та громадянська війна. Хоча ці терміни надовго закріпилися у ціннісних орієнтирах старшого покоління, зусиллями багатьох істориків, краєзнавців-дослідників в роки української незалежності покладено немало праці, аби сталі моделі комуністичної ідеології, міфотворення, а інколи й відвертого оббріхування були зруйновані. Бурхливі події сьогодення, виклики, перед якими стоїть наша держава на початку двадцять першого сторіччя, спрямовує роздуми вдумливих патріотів до перепитій сторічної давності. І паралелі очевидні. І немало питань, які неодмінно постануть при вмотивованому вивченню подій тих років. Хто ми?  Які ризики  моїй державі загрожували тоді і тепер? На кого опертися в боротьбі за справжню, не декларовану незалежність? Спробуємо уважніше придивитися до подій минулого.

      Ставлення Центральної Ради до українських південних земель і Криму було неоднозначним, двояким, а інколи просто безглуздим. Єдиний державний орган складався з різних дійових осіб, інколи полярного світогляду державників. Хтось стояв на україноцентричній позиції, але був непослідовним і нерішучим. Велике за численністю крило складалося з послідовних соціалістів, які озиралися: а що там скажуть у Петрограді. Входили й депутати відверто монархічного спрямування, яким двоголовий орел, хай общипаний і опатраний, був миліший  золотого тризуба, ті невдовзі стали під знамена П.Скоропадського.

      Бажання мати свій власний український флот, який би захищав державні кордони і одночасно надавав можливість торгувати з іншими країнами, наштовхувався на нерішучість і некомпетентність деяких урядовців. До слова, представниками за мандатами від Херсонщини були: Кленацький Павло, Мазуренко Петро, Микитенко Петро, Шелухін Сергій (з розвідки П.Подобєда). На Берестецьких переговорах  представники УЦР відмовилися від Криму, Чорноморського флоту і Одеси (остання зусиллями німців залишилась-таки українською). За свідченнями джерел того часу,німецька делегація двічі перепитувала, чи вірно вони зрозуміли, що Україна сама позбавляє себе Криму і не має претензій на Чорноморський флот. Відповідь була: «Так, бо кримчани мають самостійно вибудувати свою автономію». Така відповідь скоріше свідчила про побоювання розгнівити «старшого брата», а ні ж дбання про державний устрій Кримського півострова та долею Чорноморського флоту (більшість моряків, мічманів, офіцерів були українцями).

 Стосовно російської, більшовицької позиції – тут, як і завжди, спрацював завойовницький, грабіжницький інстинкт. За метким висловом О.Багана, вся російська політика зводилася до «невпинного поглинання одним етносом животворчих основ буття іншого», а російсько-українські взаємини були стосунками «вампіра і його жертви. Кров жертви не сприймається вампіром, як якась здобич, ні, це просто для нього живодайний  еліксир насущності». Злякавшись проголошеної УНР та посилаючись на «сепаратиські настрої на флоті», Ленін і Свердлов в жовтні-листопаді відправили до Криму, в Севастополь своїх «бійців з широкими повноваженнями». Ними були: Ю.Гавен, Пожаров, В.Спіро та, під виглядом журналістки, Н.Островська. Ці «бійці» мали завдання затопити Севастополь в крові, «розпеченим залізом» встановити більшовицьку владу. Ленін писав: «Ми ніколи не відмовлялися і не можемо відмовитися від терору. Це – одна з військових дій, яка може бути цілком придатною, навіть необхідною в певний момент бою…»

     Подальші грудневі 1917 року події увійшли до історії Чорноморського флоту і Севастополя, як «перша севастопольська різня» і «перші варфоломіївські ночі». Керуючись настановою Леніна: «перетворити Севастополь на Кронштадт півдня», члени ревкому санкціонували матроські самосуди, розстріли офіцерів, яких вважали «пособниками контрреволюції». Ці дні можна описати, як спалах масового психозу. На той час до Севастополя повернули останки бійців з матроського загону, який направили на Кубань і Бєлгородщину, як допомогу в «революційній боротьбі». За спогадами підполковника 6-го Морського полку М. Крішевського, трупи загиблих моряків, не відспівані, не омиті, із слідами жахливих ран і крови, у відкритих трунах обносили містом у супроводі сорокатисячного натовпу матросні. Процесія час від часу зупинялися, у грізних промовах вимагалося смерті офіцерів, інтелігенції. Матроси вважали їх причиною невдачі і загибелі вояків. Особливою жорстокістю роз’ятрювала натовп Н.Островська. В страшні ночі 15-17 грудня розвернулося справжнє полювання на офіцерів, інтелігенцію. На кінець грудня було вбито до 8-ми тисяч люду.

В цей час під впливом самостійницьких настроїв, що вирували в колишній Російській імперії, серед корінного населення Криму почались зрушення в бік відновлення територіальної автономії. На чолі цього процесу став прогресивний муфтій, високоосвічений Номан Челебіджіхан. 9 грудня в ханському палаці в Бахчисараї відкрився Перший Курултай кримських татар. Зрозуміло, що маючи підтримку і користуючись авторитетом у широких мас, Челебіджіхана обирають до президії. 26 грудня проголошена Кримська Народна Республіка, затверджено Конституцію та обрано національний уряд на чолі з Челебіджіханом, також він обійняв посаду директора юстиції. Це був тріумф! Відродилася кримська державність! Та подальші події були не такими райдужними.

     29 грудня в Севастополі утворюється тимчасовий Військово-революційний комітет. Рада народних представників та Директорія під керівництвом Д.Сейдамета протистояли Чорноморському флоту. Під тиском складних політичних перетворень Номан Челебіджіхан 17 січня 1918 року відмовився від посади Голови Директорії, залишившись муфтієм. Тим часом сп’янілі з відчуття безкарності за садизм і наругу апологети червоного терору - розкручували колесо нових вбивств і репресій. В січні загони матросів і анархістів захопили більшість кримських міст. 26 січня загони «червоних» увійшли в Сімферополь. Наступного дня арештували Челебіджіхана і відправили його до Севастополя. Вночі 23 лютого 1918 року муфтія разом з іншими затриманими після знущань і катувань розстріляли. Загинули також цієї ночі адмірал Львов, капітан першого рангу Карказ, лейтенант Цвігман, колишній городовий Синиця та інші. Серед постраждалих - корінні севастопольці, українці, або ті, яких підозрювали у симпатії до української держави.

     Від 1917 до 1921 «червоні» тричі захоплювали владу в Криму. Тричі хвилі жахливого терору накривали міста і села півострова. Під натиском німецьких військ у 1918 році більшовики відходили углиб півострова, до Перекопу, побіжно винищуючи місцеве населення, особливо запопадливо вбивали кримських татар.  Так само  підступно і хижо діяли проти залишився в Криму білих офіцерів Врангеля. 11 листопада 1920 року Фрунзе звернувся по радіо до колишніх вояків барона із закликом скласти зброю і прийти на «перереєстрацію». Ті, хто пристав на пропозицію червоного воєначальника, ніколи не повернулися до дому. Тридцять років потому Д.Донцов  закликав «від сепаруватися від людей, що наковталися з московської чаші московської отрути», розуміючи небезпеку підміни доблесті – безчестям, правди – брехнею, любові – ненавистю, яку ніс і несе із собою «руській мір».

     Талановитий, сміливий, відкритий полковник УНР Петро Болбочан 10 квітня1918 року отримав таємний наказ звільнити Крим і відбити у червоних Чорноморський флот. Чому таємний? Бо уряд УНР на офіційному рівні відмовився від володіння Кримським півостровом і флотом. Напередодні чимало військових кораблів підняли синьо-жовті прапори, та становище було непевне. До складу Кримської групи полковника Болбочана входили: 2-ий Запорізький піхотний полк, 1-ий Запорізький ім. К.Гордієнка полк кінних гайдамаків. Перед кримським походом українські війська розгромили більшовицькі частини під ст. Лозовою і Сінельниковим і 14 квітня спільно з Легіоном Січових стільців під командуванням Василя Вишиваного (Габсбурга) взяли Запоріжжя. 22 квітня Запорізький полк, наступаючи на п’яти більшовикам, вийшов до Перекопу. Завдяки міфотворчості московських псевдоісториків багатьма відомими кінофільмами розтиражовано яскраві «картинки» взяття в 1920 р. Червоною армією Перекопу.   В житті все відбувалось банальніше, безглуздо, огидно. А от Кримська група полковника Болбочана взяла Перекоп за кілька годин. «Лєгко» - як сказали б сьогодні, та, нажаль, ні в одному фільмі ви цього не побачите. Далі – Джанкой, Сімферополь. Тут українські війська гаряче підтримали кримськотатарські активісти, партизани. Змучені червоним терором, а пізніше – денікінською контррозвідкою, вони радо допомагали запорожцям.

Зі спогадів очевидця подій поручника Монкевича: «Ніде українську армію не зустрічали з таким захопленням, як у містах Криму..» Запорожцям залишилось зовсім недалеко до Севастополя, один кидок. Там вже чекали проукраїнські налаштовані моряки. Комендант Севастопольської морської фортеці М. Остроградський у своїй заяві виявляв готовність кораблів, які підняли на своїх щоглах синьо-жовті прапори, підпорядковуватися надалі лише уряду незалежної України.

      Та перемога закінчилась поразкою. Німецькі союзники зажадали від українських збройних сил, щоб вони відійшли від Севастополя. З Києва надійшов наказ - підкоритися. Обурені несправедливістю, марнотою своїх зусиль українці, відступаючи, біля Джанкоя роззброїли німецьку дивізію. Але військовий талант полковника Болбочана, його сміливість і мужність навчили багатьох воєначальників перемагати з мінімальними втратами. « Полковник зумів уже в Криму налагодити дієвий контакт, союз та співпрацю з кримськотатарськими добровольцями для спільної боротьби проти більшовиків та білогвардійців» ( І. Лосєв).

     Доля мужнього полководця була трагічною. Інтриги і заздрість, брехня і підступність супроводжували його. За безглуздою підозрою у зраді, підготовці військового перевороту, за наказом С. Петлюри 28 червня 1919 р. його розстріляли. Свої… «Він мав шанс стати українським Бісмарком, здобувачем і об’єднувачем рідних земель, творцем козацької армії… Але цього боялись інші – цивільні, негероїчні, заздрісні… Вони першими розгледіли в ньому реального кандидата на командувача українського війська… А цього допустити не хотіли ті, хто вже подумки приміряв на себе тогу верховного вождя» ( Р.Коваль).

     16 листопада 1920 р. совєтськими істориками зафіксована, як дата закінчення «громадянської війни». Та війна не закінчилася, вона продовжувалась більшовицькими загонами проти мирного населення Херсонщини, Миколаївщини, Запоріжжя, Криму. Відчуваючи спротив українців, кримців «переможному руху у світле майбутнє», більшовики вдалися до найжорстокіших засобів придушення невдоволених. Голод, «перший ленінський» ( 1921 – 1923 рр.). Вилучення хлібних запасів, включно з посівним зерном, в хліборобських районах України та Криму. Жахливі картини голодної смерті зафіксовані на світлинах і в кінохроніці (більшість з них приписується тепер голодомору 1932-1933рр., але,насправді, закордонних журналістів на території винищення селян після 1923р. вже не допускали). Цей голод забрав від 1,5 до 2 мільйонів українців та до 100 тисяч кримчан. Винищувався цвіт української та кримськотатарської інтелігенції, найталановитіші представники свого народу.

     Озираючись на страшні шляхи, якими пройшли поруч два корінні  народи України: український та кримськотатарський, усвідомлюємо, якими схожими були наші долі. Тоді, коли наші народи проходили не просто поруч, а допомагаючи один одному, рука в руці, - вони мали успіх і перемоги. З наших бід постійно мав зиск хтось третій. Цей «хтось» має своє ім’я, свої амбіції та плани. Він і тепер не полишає їх. Як ніколи актуальними і, на жаль, пророчими виявились слова Д.Донцова, які були написані ще в далекому 1954 р.: «…неспроможність сьогоднішніх провідних кіл Заходу виступити носіями… антиросійської ідеї налаштовує їх на байдужість… до гасла націй Центральної та Східної Європи, які борються за свою незалежність: знищення жахливої імперії, розподіл варварського російського царства – імперії рабства, безбожності, геноциду і ганьби… Те, що тепер Росія загрожує цілому світові, відбувається не внаслідок її військової сили, а завдяки дружній до росіян політиці Заходу». Пам’ятаймо!

 

Лідія Романчишина